Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Добре, я постараюся пригадати, пане начальнику.

– Та який я, до біса, пан! – засміявся Василенко. – Зви мене Олексієм Петровичем… Ну, розповідай далі.

– Так от, Олексію Петровичу, пробули ми в Мюнхені три роки… Ні, три з половиною. А потім переїхали до однієї капіталістичної держави. Там дядько віддав мене до пансіону закритого типу, пояснивши наше розставання тим, що й сам їде вчитися до якоїсь спеціальної школи. На прощання передав мені цілу купу українських книжок, щоб, бува, не забув рідної мови і

неньки України.

Розпрощався він зі мною аж на цілих три роки. Раз на рік заїжджав у гості, часто писав. Про що? Все про одне й те ж: щоб не забував злої смерті батьків, мову, щоб був готовий, як покличе Україна, до помсти.

– Чому саме вчили вас у пансіонаті? – запитав Василенко.

– Всього потроху – знову мови, більш глибоко математику, фізику, радіосправу. Багато уваги приділялося спорту, вчили стріляти. А дисципліна була – як у війську: строєм на заняття, строєм до їдальні… Жили окремо один від одного. Товариські стосунки заводити не рекомендувалося. Там було багато таких приблуд, як і я, з різних куточків світу.

Коли закінчив навчання у цьому пансіонаті, зітхнув полегшено. Та трохи зарано. Дядько з рук до рук передав мене в іншу казарму, тепер уже до спеціальної розвідувальної школи, де, як я потім дізнався від нього, вчився і він сам.

– Цікаво, цікаво… – проказав Василенко. – Розкажіть про школу докладніше…

Багато про що розповів Андрій Чорнобай. І про школу, і про своє бойове хрещення та перебування під крильцем сера Елвіса Рочестера, і про підготовку до операції. Імена, прикмети, явки, шифри, методика навчання…

Розказане Андрієм підтверджувало і деталізувало те, що було вже відомо від Кабардіної, давало чимало нового. Шпигунські центри, наприклад, відверто використовували представників націоналістичної еміграції для підготовки з них професійних шпигунів і диверсантів. Значить, деякі капіталістичні держави вирішили розширити фронт холодної війни проти Радянського Союзу. Було над чим замислитись…

Василенко дивився, як генерал гортав списані аркуші розпухлої справи Чорнобая, і в сотий раз стримував себе, щоб не заговорити про хлопця.

– Ну, що ж будемо з ним робити? – запитав генерал.

Полковник здивовано глянув на нього.

– Чого дивуєшся, Олексію? – засміявся Віталій Романович. – Адже у тебе на очах написано, що ти прийшов говорити про свого Чорнобая!

Олексій Петрович теж всміхнувся і, як завжди, коли дивувався, струснув чуприною.

– Ой товаришу генерал, нічого від вас не приховаєш! Так, я хочу поговорити з вами про цього юнака. Каяття його таке повне, таке шире й відверте, що у мене виникли деякі плани щодо нього.

– Стривай-но! – перервав його Микитенко. – Я вже все зрозумів: ти хочеш підключити його до операції, чи не так?

Василенко ствердно кивнув.

– А ти подумав про те, що як би він не каявся, на нього все одно чекатиме радянський

суд? Хіба ж ти не усвідомлюєш, Що він, хоч і не вчинив убивства чи ще якого кримінального злочину, але прийшов на нашу землю як ворог, а тому підлягає суду і покаранню.

– Так, я це розумію, – відповів Василенко. – Тому і прийшов до вас з проханням клопотати за нього з тим, щоб пом'якшити долю хлопця. Самі ж кажете, що він не вчинив ніякого злочину.

Генерал заперечливо похитав головою.

– Ні-ні, не відмовляйте! – запротестував Олексій Петрович. – Я розумію, що то виключна міра, але ж не буває правил без винятку! До того ж я можу поручитися за те, що хлопець не тільки не підведе, а й стане нам у великій пригоді. Ось послухайте, за вашою згодою ми відпустимо його в село до матері. І сину, і Марії Іванівні буде спокійніше. Крім того, в селі Андрій спокійно може вести радіогру з Рочестером, а відомості ми йому підкидатимемо справно.

– А чому саме там спокійніше? – запитав генерал.

– Ага, вже зацікавилися! – зрадів Василенко. – А тому, що в Андрія дуже суворий режим зв'язку: двічі на тиждень. Явно розрахований на перебування у спокійній місцевості, подалі від людських осель, та ще й з постійної точки, тобто звідти, де має насправді знаходитись Утяй. От я і подумав про деяку імітацію робочих умов Андрія. Ви ж знаєте, як найменші дрібниці можуть виливати на характер передачі радистом тексту. А в селі спокійно, та й мати буде поруч. Це настроюватиме хлопця на оптимістичний лад…

– У тебе вже, виявляється, все добре продумано! – засміявся Микитенко.

Він постукав гостро відточеним олівцем по столу, поміркував, а потім сказав:

– Хай буде по-твоєму, Олексію. Будемо клопотати за Чорнобая перед законодавчими органами, бо у мене теж склалося враження, що цей хлопчина подає надії, якщо врахувати теперішній стан справ у нашій операції по знешкодженню оунівського мотлоху. Я цілком згоден з тобою, що «воскресіння» його матері справило на хлопця надзвичайне враження. Більше того – перевернуло всю душу. Подобається мені цей хлопець, хай йому грець! – постукав долонею по столу, немов припечатав Микитенко. – Нехай місяць-другий поживе з матір'ю. А потім… потім подумаємо разом, що з ним робити…

Андрій лежав горілиць на купі запашного сіна, широко розкинувши натруджені на косовиці руки, і дивився на безхмарне, вицвіле від денної спеки передвечірнє небо. Губи торкала ледь помітна усмішка, на душі було спокійно.

Що ж сталося з ним за якихось кілька тижнів? Андрій відчував себе людиною, яку поставили з голови на ноги. Від цього було якось незвично і… хороше. Все, що робив він досі, здавалося йому тепер непотрібним і до очманіння безглуздим, йому навіть соромно ставало за свою сліпоту і невігластво. Дурень, не міг розібратися, що й до. чого!