Опівнічні стежки
Шрифт:
– Що ж, так і зроби, – серйозно порадив Василенко, ховаючи під насупленими бровами іскорки сміху.
Хлопець отетеріло глянув на нього, а потім, зрозумівши, розреготався, поклав книжку знову на килим і став над нею на руки, виспівуючи на всі лади: «Матерія безконечна й існує як вічний рух…»
– Обережніше, шибенику! – засміявся Олексій Петрович. – Не зачепи люстру ногами…
Того вечора вони засиділися за північ, так що Андрієві довелося вертатися додому пішки: міський транспорт вже не ходив.
Була
– Ого! Так і вбити недовго, – присвиснув Андрій.
Ззаду хтось торкнув його за плече. Чорнобай різко обернувся, готовий до опору, але побачив перед собою двох міліціонерів.
– Вас не поранило? – запитав один із них.
– Ні, на щастя, – відповів хлопець.
– Ач, гуляють, – вступив у розмову другий. – Ну, нічого, зараз прибуде наряд, одразу їх вгамуємо, всю вулицю переполошили… – І оцінююче ковзнув поглядом по плечах Андрія. – Чи не будете понятим, не хочеться ще когось турбувати у такий час. А ви у такій ситуації можете і допомогти, якщо згодні…
Чорнобай подумав було, що не варто встрявати в нічну історію, але, засоромившись, зразу ж погодився.
У цей час до них підкотила машина, з якої вийшло троє міліціонерів. Угледівши офіцерські погони одного з них, патрульні виструнчилися і по-військовому чітко почали доповідати.
– Коротше, – зупинив їх худорлявий офіцер, старший лейтенант Смєхов. – Що тут сталося?
– Крук гуляє… Зібрав тут малину… – сказав високий міліціонер, який щойно пропонував Андрієві йти понятим.
– Їх там багато, а то ми самі давно б уже навели лад.
– Крук… – замислився офіцер. – Так він же сидить.
– Ні, вийшов.
– Що, святкує повернення? – втрутився у розмову Чорнобай.
– Схоже на те. А ще, мабуть, дружків старих докупи зібрати хоче, – пояснив офіцер.
– Все ясно, товариші. А де ж поняті?
– Ось товариш…
– Чорнобай… – прийшов на допомогу Патрульним Андрій.
– Так-так, товариш Чорнобай дав свою згоду допомогти.
– Чудово! – глянув схвально на Андрія старший лейтенант. – Нехай один з вас подзвонить до районного відділення міліції, щоб надіслали фургон з охороною, інші – за мною! – скомандував Смєхов і першим попрямував до вхідних дверей.
Вони зайшли до темного під'їзду, де, мабуть, не один рік настоювався міцний котячий сморід.
– Ох і дух! – затулив носа Андрій.
– Засвітіть хто-небудь ліхтарик, нічого не видно, – попросив старший лейтенант.
Вузький промінь вихопив захаращені східці, що несамовито рипіли при кожному кроці, обшарпані стіни, що колись були пофарбовані у рожевий колір. Тиньк місцями обвалився, і було видно переплетення дранки.
– Ну й клопівник! – похитав головою один з міліціонерів. – Скоріше б позносити ці розвалюхи, тоді б ніде було збиратися оцим…
– Ви так гадаєте? – обернувся до нього. Смєхов. – Невже вони стануть кращими, якщо оселяться у сучасних будинках з кахлевими клозетами і балконами? У даному випадку не середовище впливає на них, а самі вони відповідають обстановці клопівника, в якому мешкають. Випалити б цю наволоч, а на згарищі сад посадити… – з гіркотою сказав Смєхов. Підійшли до дверей, з оббивки яких повилазила вата, постукали:
– Відчиніть! Міліція!
За дверима стало тихо. Потім почувся брязкіт замків, у щілині показалася якась розкуйовджена голова. Голова закліпала вицвілими круглими очима, заплющилася від яскравого світла ліхтарика, потім шурхнула кудись углиб, залишивши двері прочиненими.
– Прошу! – Смєхов зробив широкий жест рукою. – Зараз побачимо, що то за кубло! – І розчахнув двері на всю широчінь.
Всі увійшли до вузького і темного коридора. Під ногами в Андрія щось відчайдушно нявкнуло. Від несподіванки він відскочив убік і вдарився головою, об жерстяне корито. Знявся страшенний брязкіт.
– Обережніше, шановні, ви так мені усю квартиру розвалите! – почувся звідкись, із-за їх спин рипливий голос.
– Краще б світло засвітила, стара, – сказав один з міліціонерів. – Понаставила тут…
Другий знайшов на брудній підлозі свій ліхтарик, засвітив, спрямувавши промінь у стелю. Нарешті стало видно двері, що вели до кімнати. Смєхов рвучко відчинив їх і став на порозі.
– Ба, знайомі всі обличчя! Заходьте, товариші, я вас зараз познайомлю.
Від того, що побачив і відчув Андрій, йому стало нудотно. На великому столі упереміш було навалено брудного посуду, порожні і повні пляшки з вином і горілкою, залишки їжі.
По кутках і на підлозі напівтемної кімнати сиділи і лежали – хто як міг – якісь п'яні, розпатлані хлопці та кілька дівчат, теж у найжалюгіднішому вигляді.
За столом, роблячи відчайдушні спроби піднятися назустріч прибулим, сидів худий темноволосий чоловік років тридцяти п'яти чи, може, менше. У нього було якесь мертвотно бліде обличчя і безглуздо розширені очі.
– О, прийшли… – нарешті вичавив він із себе, скрививши рота. Серед гнилих зубів блиснула металева фікса. – Ну-ну, заходьте… гостями будете… – Він похитнувся, що мало, певно, означати уклін. – С-сьогодні Крук усіх приймає, с-сьогодні Крук д-добрий…
– Бачу, бачу, що добрий, навіть надмірно добрий, – сказав Смєхов, струшуючи з стільця якесь нерухоме тіло і вмощуючись навпроти.