Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Що ж, так і зроби, – серйозно порадив Василенко, ховаючи під насупленими бровами іскорки сміху.

Хлопець отетеріло глянув на нього, а потім, зрозумівши, розреготався, поклав книжку знову на килим і став над нею на руки, виспівуючи на всі лади: «Матерія безконечна й існує як вічний рух…»

– Обережніше, шибенику! – засміявся Олексій Петрович. – Не зачепи люстру ногами…

Того вечора вони засиділися за північ, так що Андрієві довелося вертатися додому пішки: міський транспорт вже не ходив.

Була

третя година ночі, в будинках не світилося жодне вікно. Тільки в одному з них на другом» у поверсі через щільні штори пробивалося вузьке лезо світла. Звідти ж чувся п'яний галас. Раптом нічну тишу перерізав жіночий вереск, шибка тріснула, і під ноги Андрію впала порожня пляшка, що розбилася на друзки.

– Ого! Так і вбити недовго, – присвиснув Андрій.

Ззаду хтось торкнув його за плече. Чорнобай різко обернувся, готовий до опору, але побачив перед собою двох міліціонерів.

– Вас не поранило? – запитав один із них.

– Ні, на щастя, – відповів хлопець.

– Ач, гуляють, – вступив у розмову другий. – Ну, нічого, зараз прибуде наряд, одразу їх вгамуємо, всю вулицю переполошили… – І оцінююче ковзнув поглядом по плечах Андрія. – Чи не будете понятим, не хочеться ще когось турбувати у такий час. А ви у такій ситуації можете і допомогти, якщо згодні…

Чорнобай подумав було, що не варто встрявати в нічну історію, але, засоромившись, зразу ж погодився.

У цей час до них підкотила машина, з якої вийшло троє міліціонерів. Угледівши офіцерські погони одного з них, патрульні виструнчилися і по-військовому чітко почали доповідати.

– Коротше, – зупинив їх худорлявий офіцер, старший лейтенант Смєхов. – Що тут сталося?

– Крук гуляє… Зібрав тут малину… – сказав високий міліціонер, який щойно пропонував Андрієві йти понятим.

– Їх там багато, а то ми самі давно б уже навели лад.

– Крук… – замислився офіцер. – Так він же сидить.

– Ні, вийшов.

– Що, святкує повернення? – втрутився у розмову Чорнобай.

– Схоже на те. А ще, мабуть, дружків старих докупи зібрати хоче, – пояснив офіцер.

– Все ясно, товариші. А де ж поняті?

– Ось товариш…

– Чорнобай… – прийшов на допомогу Патрульним Андрій.

– Так-так, товариш Чорнобай дав свою згоду допомогти.

– Чудово! – глянув схвально на Андрія старший лейтенант. – Нехай один з вас подзвонить до районного відділення міліції, щоб надіслали фургон з охороною, інші – за мною! – скомандував Смєхов і першим попрямував до вхідних дверей.

Вони зайшли до темного під'їзду, де, мабуть, не один рік настоювався міцний котячий сморід.

– Ох і дух! – затулив носа Андрій.

– Засвітіть хто-небудь ліхтарик, нічого не видно, – попросив старший лейтенант.

Вузький промінь вихопив захаращені східці, що несамовито рипіли при кожному

кроці, обшарпані стіни, що колись були пофарбовані у рожевий колір. Тиньк місцями обвалився, і було видно переплетення дранки.

– Ну й клопівник! – похитав головою один з міліціонерів. – Скоріше б позносити ці розвалюхи, тоді б ніде було збиратися оцим…

– Ви так гадаєте? – обернувся до нього. Смєхов. – Невже вони стануть кращими, якщо оселяться у сучасних будинках з кахлевими клозетами і балконами? У даному випадку не середовище впливає на них, а самі вони відповідають обстановці клопівника, в якому мешкають. Випалити б цю наволоч, а на згарищі сад посадити… – з гіркотою сказав Смєхов. Підійшли до дверей, з оббивки яких повилазила вата, постукали:

– Відчиніть! Міліція!

За дверима стало тихо. Потім почувся брязкіт замків, у щілині показалася якась розкуйовджена голова. Голова закліпала вицвілими круглими очима, заплющилася від яскравого світла ліхтарика, потім шурхнула кудись углиб, залишивши двері прочиненими.

– Прошу! – Смєхов зробив широкий жест рукою. – Зараз побачимо, що то за кубло! – І розчахнув двері на всю широчінь.

Всі увійшли до вузького і темного коридора. Під ногами в Андрія щось відчайдушно нявкнуло. Від несподіванки він відскочив убік і вдарився головою, об жерстяне корито. Знявся страшенний брязкіт.

– Обережніше, шановні, ви так мені усю квартиру розвалите! – почувся звідкись, із-за їх спин рипливий голос.

– Краще б світло засвітила, стара, – сказав один з міліціонерів. – Понаставила тут…

Другий знайшов на брудній підлозі свій ліхтарик, засвітив, спрямувавши промінь у стелю. Нарешті стало видно двері, що вели до кімнати. Смєхов рвучко відчинив їх і став на порозі.

– Ба, знайомі всі обличчя! Заходьте, товариші, я вас зараз познайомлю.

Від того, що побачив і відчув Андрій, йому стало нудотно. На великому столі упереміш було навалено брудного посуду, порожні і повні пляшки з вином і горілкою, залишки їжі.

По кутках і на підлозі напівтемної кімнати сиділи і лежали – хто як міг – якісь п'яні, розпатлані хлопці та кілька дівчат, теж у найжалюгіднішому вигляді.

За столом, роблячи відчайдушні спроби піднятися назустріч прибулим, сидів худий темноволосий чоловік років тридцяти п'яти чи, може, менше. У нього було якесь мертвотно бліде обличчя і безглуздо розширені очі.

– О, прийшли… – нарешті вичавив він із себе, скрививши рота. Серед гнилих зубів блиснула металева фікса. – Ну-ну, заходьте… гостями будете… – Він похитнувся, що мало, певно, означати уклін. – С-сьогодні Крук усіх приймає, с-сьогодні Крук д-добрий…

– Бачу, бачу, що добрий, навіть надмірно добрий, – сказав Смєхов, струшуючи з стільця якесь нерухоме тіло і вмощуючись навпроти.