Опівнічні стежки
Шрифт:
– Не хочу я твого сиропу, душа не приймає. Кави б…
– Єй кава. – Василенко вийшов з освітленого кола, не розчинився. Тільки брязкіт посуду і булькання води вказували на його присутність. Полковник знав про пристрасть свого друга і начальника до міцного запашного напою і завжди для таких випадків тримав у шафі баночку кави. – Пий, Віталію Романовичу, на здоров'я.
– Спасибі, друже… – Генерал ковтнув густої рідини і блаженно відкинувся на спинку крісла. – Ну розказуй, як Німий?
– А що Німий? Мовчить,
– Да-а, фрукт…
Василенко суворо подивився на генерала.
– Не можу я, Віталію Романовичу; позбутися відчуття, що вже десь бачив і такі очі, і таку ж біляву чуприну. Тільки в кого?…
– Тому й гортаєш оці папери? – Микитенко знову присьорбнув із чашки.
– Подивись уважніше на нього, може, згадаєш, бо у мене вже голова іде обертом. – І Василенко простягнув генералу фото Німого.
Микитенко глянув на молоде похмуре обличчя і розхвилювався, мало не випустивши з рук чашки.
– А знаєш, Олексію, здається мені, що він як дві краплі води схожий на Довбню!
– Довбня… Довбня… Лесь Чорнобай! Зажди-но… – Василенко скочив з місця, ввімкнув верхнє світло і підбіг до підвіконня. – Є! – радісно вигукнув він за хвилину і поклав на стіл розгорнуту папку. – Дивись…
– Так і є… Навіть вираз обличчя нагадує батьківський, – сказав генерал.
– От чортівня! – почухав чуприну Василенко. – Старію-таки, не зміг зіставити такі явні прикмети і однакові прізвища!
– Та не засмучуйся ти, Чорнобай – не таке вже й рідкісне прізвище. До того ж батько загинув на Україні хтозна-коли, а синочок завітав із-за кордону. Та годі, чи не збіг це?
– І досі не «можу заспокоїтись, що випустив цього ката – Боруша. Пам'ятаєш? Він разом з сином Леся втік тоді з Чорного лісу. Хлопчика теж звали Андрієм… За нашими даними, Семен Чорнобай виринув потім у Мюнхені і невдовзі знову зник… А про племінника і зовсім нічого невідомо, – зітхнув Василенко.
– Стривай, адже Чорнобай жива!…
– Так, ледь виходили її тоді. Сім ножових ран це не жарти.
– А де вона зараз?
– Живе, мабуть, і досі у своєму селі. Гадаєш…
– Неодмінно треба знайти її і привезти до Києва, і якнайшвидше! Мати є мати.
– Слухаю, товаришу генерал!
– От і добре. Олексію, розпорядись і йди відпочивати, Думаю, тепер заснеш одразу…
* * *
Сонце вже хилилося за полудень, спека, настоюючись, тисла на серце. Василенко розстебнув комірець легкої сорочки, потер спітнілу шию.
– Ну й жарота, – звернувся він до Андрія, який, зїщулившись і час від часу здригаючись, немов від холоду, сидів навпроти. На його їдоках і підборідді виросла солом'яна щетина, і вигляд він мав досить жалюгідний.
– Така спека, – вів далі полковник, – а тебе трусить… Чому не поголився?
Андрій провів рукою по обличчю і знизав плечима.
– Дарма, – сказав Василенко. – йди і дай собі лад, тобі це знадобиться. – І натиснув на кнопку дзвінка.
Андрій здивовано глянув на літнього чоловіка, що аж ніяк не був схожий на тих звірів-чекістів, про яких так багато говорили його шефи. Перед ним сиділа вкрай стомлена і змучена спекою людина з мудрими і лагідними очима. Андрій піднявся і поволі вийшов з кімнати.
Василенко ні на мить не припускався думки, що Андрієва німота справжня, його впевненість базувалася не тільки на власному враженні, а й на висновку лікарського консиліуму. Німий повинен говорити! І полковник наполегливо вишукував засоби, які б примусили Андрія припинити безглуздий опір.
Сьогодні мала відбутися ще одна спроба, на думку Василенка, – вирішальна.
Зачекавши трохи, полковник знову подзвонив і запитав:
– Марія Іванівна Чорнобай уже тут?
– Так точно, товаришу полковник! – відповідав ад'ютант.
– Запросіть її!
До кабінету зайшла невисока, сухенька жінка похилого віку. Мабуть, у молодості була дуже красивою, бо ще й досі на, блідому обличчі горіли чорні очі, а голову відтягувала сива коса, що великим вузлом лежала на потилиці. Жінка вклонилася ще з порога, на плечі впала біла хустинка, кінчиком її витерла спітніле чоло.
– Добридень, товаришу, – сказала співуче.
– І вам доброго здоров'ячка, Маріє Іванівно. Прошу! – Василенко вказав на стілець біля столу.
Марія Чорнобай сіла на краєчок і уважно глянула о очі полковнику.
– Здається мені, добродію, що я вже вас десь бачила…
Василенко посміхнувся і сказав:
– Так-так, Маріє Іванівно, ви не помиляєтесь. А було це вже давненько. Чорний ліс пам'ятаєте?
Жінка пильніше придивилася до Василенка, і очі її сповнилися сльозами.
– Йой, леле! Та це ж ви і є той самий поважний чоловік, що знайшов мене напівмертвою… А потім приходили до лікарні, провідували… А я, дурепа, і не пізнала свого рятівника!
– Нема нічого дивного, дорога, стільки років спливло. Як живете тепер, як здоров'я?
– Спасибі, слава богу… – Жінка розправила сухими руками спідницю на колінах. – Живу добре. Хатку нову поставила, корівка є, кури, качки. У колгоспі нашому трудодні добрі. Всього доста. Та й чи багато мені самій треба? Іноді, правда, серце так зайдеться болем від туги… Хоч би хто був поруч, а то все одна й одна…
Василенко співчутливо похитав головою, а потім сказав:
– Ви не ображайтеся, що відірвали вас від роботи у таку гарячу пору… Але є у нас одна важлива справа до вас. – І він подав Марії фото Андрія. – Подивіться, будь ласка, чи не впізнаєте?