Опівнічні стежки
Шрифт:
«Мабуть, важкувато було ходити по наших горах», – подумав Василенко і знову відвернувся до вікна, щоб не заважати Романівському збиратися.
Вечоріло. З вікна було видно чотирикутник внутрішнього двору в'язниці. На потемнілому тлі неба чітко вимальовувались рожеві контури хмаринок, підсвічених останніми променями сонця, що вже скотилося за гори.
– Я готовий! – сказав Утяй і попрямував до дверей.
Вийшовши надвір, він не побачив машини, що завжди везла його на допити, і здивовано глянув на Василенка. Той посміхнувся у відповідь і сказав:
– Допиту
Романівський скривив різко окреслені губи і процідив:
– А чи не пошкодуєте потім?
– Ні, – іронічно всміхнувшись, відповів полковник. – Не думаю, що з вами може щось трапитись.
– Я думаю, – похнюпився Утяй, – оточили з усіх боків…
– Нічого подібного! – заперечив Василенко. – Самі можете впевнитись у цьому, коли вийдемо за ворота. Я просто знаю, як ви погано почуваєте себе, і подумав, що прогулянка пішки вам не завадить.
– Для поліпшення мого здоров'я вистачить і прогулянки по двору в'язниці, – рішуче відрубав Романівський. – Мені не потрібна демонстрація вашої сили і довіри.
Василенко уважно подивився на нього, застебнув комір сорочки, акуратно розправив її на широких плечах і тихо сказав:
– Не будьте дитиною. Пропоную вам сьогодні вечір однозначних дій і висловлювань.
– Тобто?
– Ну, скажімо, так: якщо я щось скажу або зроблю, то ви не будете думати, що я переслідую цим якусь мету.
Романівський подумав, хмикнув і погодився.
– От і чудово! – проказав Василенко. – Значить, ви йдете гуляти, якщо вас влаштовує моє товариство?
– Влаштовує, влаштовує… – буркнув Утяй. – Тільки не знаю, навіщо це вам потрібно.
Вони довго ходили вулицями. Романівський з погано прихованою цікавістю розглядав вітрини магазинів, афіші, довго стояв перед входом до університету, споглядав, як із величезного будинку вибігають із зошитами і книжками під пахвою меткі першокурсники, як солідно тримають свої портфелі студенти старших курсів. Якраз, була пора прийому документів до університету, і біля великого щита з вивішеними на ньому умовами прийому юрмилося особливо багато молоді. Утяй ледь пробився наперед, довго вивчав написане.
– Пустіть, дядьку! – пискнуло чорняве дівча за його спиною. – Вам уже пізно сюди вступати…
Утяй з сумом зиркнув на неї і поспішив вибратися з натовпу.
Робочий день закінчився, і на вулицях ставало гамірно. Біля магазинів, кінотеатрів, численних кав'ярень було безліч людей.
– Зайдемо? – Василенко зробив крок до широкого входу в Стрийський парк. – Тут і спокійніше, і повітря свіжіше… Крім того, я знаю тут одну затишну веранду…
Утяй мовчки стенув плечима. Ця невеличка прогулянка, як і розраховував полковник, роз'ятрила Романівському душу. Він дивився навкруги і не вірив своїм очам, затято мовчав, але за цим мовчанням вгадувалася напружена робота думки. І Василенко знав, що це мовчання неодмінно повинно прорватися потоком слів.
Але
Сутінки щільно оповили землю, але ліхтарі ще не світилися. Вони повільно йшли алеями, й Утяй сам завертав у найтемніші й найглухіші, йшов на крок вперед од Василенка, намагаючись приховати своє обличчя. Так вони вийшли на галявину, де під смугастим тентом літнього павільйону притулилося кілька столиків.
– Хочете підкріпитись? Я знаю, тут готують чудову каву, – запропонував Василенко.
Присьорбуючи густо-чорний напій, Романівський зрідка кидав насторожені погляди на свого супутника, який байдуже поглядав на нечисленних відвідувачів. Піджак він недбало кинув на спинку стільця, засукав рукава білої сорочки і з видимою насолодою смакував гарячу, запашну каву.
– Ще по одній! – зупинив він офіціантку. – Гадаю, не відмовитеся, – звернувся до Утяя, – люблю добру каву, а тут її вміють варити…
Утяй зручніше вмостився на стільці, закурив.
– А ви, Олексію Петровичу, все ж не виконали своєї обіцянки щодо однозначності, – примружившись, почав він іронічно.
Василенко здивувався:
– Хіба я нечесно поводився? Адже мало не весь час я мовчав…
– Так. Але я кажу про саму ідею прогулянки. Ви не могли не розраховувати на те враження, яке вона справить на мене. А в тому, що я не залишусь байдужим, ви були впевнені.
Василенко розсміявся.
– Е ні, шановний, це вже зовсім різні речі! Моє діло запропонувати, а ваше сприйняття стосується лише вас самих…
– Ет, казуїстика! – змахнув рукою Романівський.
– Ну, добре, добре, – знову засміявся полковник. – Я справді хотів, щоб ви подивилися і на людей, і на місто власними очима, без упередженості.
– Я розумію, – перебив його Утяй. – Вигляд благополучного, радісного натовпу красномовніший за будь-який словесний доказ. Але якщо ви гадаєте, що зможете в такий спосіб перевиховати блудного сина… Пізно вже мені, як сказала ота дівчина.
– Вік живи – вік учись, чи не так?
– Ця теза для дурнів. Я ж прикипів серцем до своєї справи, і поступитися своїми поглядами – значить зрадити себе самого й все своє життя…
– Кому ви служите, Романівський? – сухо запитав Василенко.
– Як кому? Україні…
– Я теж служу Україні та її великому народові. І кожен з нас упевнений, що служить чесно. Але це не заважає нам бути найзапеклішими ворогами. Де ж істина?
– Ну-у щодо вас, то ви, звичайно, впевнені у своїй об'єктивності, Олексію Петровичу. А щодо міського натовпу… Це ще не народ! Мою ж схвильованість можете віднести на рахунок того, що я вперше за багато років ступив на вулиці такого пам'ятного мені міста. Адже я шістнадцятирічним хлопчиною прийшов сюди. – Утяй нервовим рухом посунув чашку, так що вона перекинулася і залишки кави розлилися по мармуровій поверхні столика.