Опівнічні стежки

Канюка Михайло

Микитенко, наче ставлячи крапку на неофіційній частині зустрічі, сів до столу. Василенко вмостився навпроти.

– Прошу, якомога докладніше про перехід Богуна за кордон, – почав генерал.

– Картина Яворівського району у нас як на долоні, – поволі почав доповідати Василенко. – Богун готовий до переходу через кордон, хоча, звичайно, хлопець стомився. Але відкладати перехід небезпечно.

– Чому? – запитав генерал.

– Обстановка може змінитися щодня, та й недооцінювати їхні можливості ми не можемо. Хто зна, які дані

можуть передати есбісти за кордон через інші канали?…

– Так, – ствердив Микитенко. – Далі.

– Ще одне непокоїть мене, товаришу генерал, – зустріч Богуна з Бенем…

– Бень… Бень… – Генерал нервовим рухом потер підборіддя. – Підступний, як і всі, есбіст і бандитські кадри добре знає.

– Так, Віталію Романовичу. І найгірше те, що у нього якийсь особливий нюх на контррозвідників. Пам'ятаєте нашого Михайла Здоровегу – Помпу? Та хіба тільки його Бень звів на той світ… Щастя, що Булася обминула ця доля і він зумів пройти всі Беневі пастки після повернення з Мюнхена. Цей гаспид перевіряє навіть тих, хто повертається зі школи розвідки полковника Рочестера!… Тож мене турбує побачення Богуна з Бенем.

– Для цього ми і викликали з Польщі Булася. Він має от-от прибути і допомогти нам підготувати Богуна, а потім – підготувати Беня до цієї зустрічі. Звичайно, наскільки це можливо, – генерал підніс над столом п'ятірню і стулив пальці в кулак. – Ми недаремно збираємо кілька ударних ланок в один ланцюг. Окремі операції, які проводяться самостійно, нині мають перерости у нову, так би мовити, комплексну операцію, в центрі якої – наш Богун. Адже після пазурів Беня на нього може чекати зустріч із зверхником.

– Одверто кажучи, розмова з ним, цим самозакоханим ділком, мене турбує менше, ніж перевірка Беня.

– Звичайно, зверхник – не та фігура, якої можна боятися в такій зустрічі, особливо якщо врахувати розум і досвід Чигрина. Але й недооцінювати цього наполеончика теж не слід. Це – хитрий шакал, із гітлерівським ще вишколом. – Микитенко відкинувся у кріслі. – А тепер досить про це. Краще розкажіть, що вами зроблено для переходу Богуна через кордон.

– На заставі капітана Черепанова все готово, – відповів Василенко.

Генерал замислився.

– Не пересоліть, Олексію Петровичу. Я хотів би, щоб Богун пішов не один. Найкраще було б, якби Чигрина в цій подорожі супроводжував справжній бандит, який не викликав би ніякої підозри у Беня, а перехід кордону варто ще раз добре продумати.

– Що ви маєте на увазі, Віталію Романовичу?

У кабінеті на якусь мить запала тиша. Генерал втупився у якусь цяточку на столі, а потім підвів очі на Василенка.

– Для того, хто супроводжуватиме Богуна, і особливо для тих, хто зустрічатиме їх на тому боці, дуже важливо, щоб перехід був абсолютно вірогідним і справжнім за своєю складністю… А ви, напевне, наказали зняти зайві пости?

Василенко кивнув.

– Ні, не підходить, – рішуче відказав Микитенко. – Готуйте

операцію «Перехід» таким чином: по-перше, необхідно зв'язати Богуна з Утяєм для того, щоб він по каналу передав наказ про обов'язкове супроводження Богуна і вказав того, хто буде з Богуном. По-друге, під час порушення кордону на заставі слід підняти тривогу, відкрити по порушниках вогонь. Звичайно, вмілий і якомога гучніший…

– Слухаю, товаришу генерал. – Василенко нахилився до столу, очі його заблищали. – А як ви дивитесь на те, щоб когось із наших навіть «ліквідувати»?

– Хочете звести Чигрина у ранг героя? Що ж, непогана думка. Як на мене, то, здається, Богуну це не завадить. Особливо якщо врахувати психологію тих, до кого він іде. Одне залишається незмінним – Чигрину треба швидко і без зайвого клопоту дістатися до Беня. Ми неодмінно повинні допомогти нашим польським друзям. А тепер час уже їхати на дачу. Нас там чекають.

Крізь вікно великої вітальні Булась з цікавістю дивився на густий сосновий ліс, на тихе плесо Дніпра, відблиск якого було видно через гущавину. Майже таке саме місце знав він там, в Єлені Гурі, на польській землі. І розмови сьогодні точаться про давно знайомі йому справи. Але наскільки все це далеке від його повсякденного оточення! Як різняться ці люди від його шефів та їх бойовиків і охоронців!

Булась глянув на генерала Микитенка, що спокійно ходив по кімнаті, на полковника Василенка, який вичавлював у склянку з чаєм майже цілий лимон.

Різні за віком, різні за службовим становищем, вони все ж були товаришами, і це виявлялося у найдрібніших і найнепомітніших деталях. Полковник ставився до генерала шанобливо, але при цьому висловлювався вільно, а Віталій Романович (Булась відзначив і те, що Василенко саме так звертався до генерала) уважно слухав кожного і враховував усі пропозиції.

– Ну, спасибі, товаришу Тесленко, за розповідь про Беня. Це нам стане у великій нагоді, – завершуючи розмову, сказав полковник Василенко.

Булась на якусь мить відчув себе теж членом цього товариства. Адже як не крути, а він – учорашній активний їх противник, довірена особа Беня. Булась добре розумів і те, що його допомога цим діловитим і розумним людям – тільки крихта того, що він ще може зробити. Булась зітхнув і звернувся до генерала:

– Я маю повідомити ще одну важливу новину. Чотири дні тому у Польщу прибули кур'єри від зверхника.

Їх двоє – Голуб і Марко. Крім передачі матеріалів, вони мають ще завдання: йти у край до Утяя і вручити йому пошту від зверхника. Більше того, вони мають ще спеціальне завдання від полковника Рочестера і майора Террі: зібрати шпигунські відомості. Тому у них є рація і шифри. Я знаю твердо, що Бень поспішає скоріше відправити їх на Україну, бо дуже зацікавлений у їхній зустрічі з особистим представником Утяя – надрайонним провідником Богуном.

Генерал і полковник мовчки перезирнулися.