Опівнічні стежки
Шрифт:
Помпа ж, як і належало другорядній особі, сидів мовчки, тільки час від часу зводив очі то на Булася, то на офіцерів. Він був спокійний. Все йшло як слід: під час невеликих прогулянок навколо занехаяної вілли і вночі, коли засинали їхні охоронці, він добре підготував Булася до таких розмов і був упевнений у ньому, як у собі самому.
– О'кей! – нарешті сказав, наче відрубав, майор Террі. – Я задоволений. – І, зачекавши, доки пан Арнольд перекладе його слова, додав: – Ви можете бути вільні. Відпочивайте, а про ваше перебування тут чи деінде вас повідомлять. – І, несподівано перейшовши на українську мову, сказав – Наше з вами співробітництво приносить і принесе ще більшу користь і вашій багатостраждальній країні, і нам. Слава Україні!
Помпа після цих слів звів на Террі круглі від здивування очі, пан Арнольд відверто пирснув, Булась аж закам'янів од такого цинізму: «Сволота, ханжа чортова! Славиш Україну, а камінь – за пазухою!» А Террі, задоволений справленим враженням, вийшов із кімнати.
… Відпочивати довелося недовго. Імлистим ранком на квартиру, де оселили Булася і Помпу, прийшов все такий же круглий і привітний пан Арнольд й урочисто проголосив:
– Любі брати мої, на вас чекають великі діла! – і знову повів їх на занедбану віллу.
У невеликому холі, пам'ятному ще з першого відвідування, вже було кілька чоловік: знайомі офіцери, Террі і Беккер у вишуканих цивільних костюмах, і якийсь довгов'язий, років п'ятдесяти, чоловік з худим обличчям і світлими, невиразними очима. Біля відкритого бару, спершись на мармурову плиту каміна, де стиха потріскував вогонь, стояла тендітна жінка з тонкими рисами обличчя, на якому виділялися темні оксамитові очі. Голову вона тримала трошки відкинуто назад, ніби насилу втримувала вагу великого вузла кіс на потилиці.
– А от і наші герої! – підвівся назустріч прибулим майор Террі. – Як почуваєте себе? Чи добре відпочили? – І, не чекаючи на відповідь, такою ж ламаною українською мовою додав – Дозвольте представити вам: полковник Елвіс Рочестер – наш шеф. А це, – Геррі зробив широкий жест у бік прибулих, – пан Ігор Тесленко, він же Булась, та пан Михайло Здоровега, тобто Помпа.
Сковзнувши байдужими очима по жилавій фігурі Булася і ледь затримавши погляд на могутніх плечах Помпи, Рочестер сухо сказав:
– Не будемо гаяти час на розпитування про здоров'я рідних і близьких: про це я вже поінформований. Гадаю, що моє самопочуття вас теж мало турбує! – Полковник при цьому глянув на жінку, яка відповіла йому іронічною посмішкою.
– Отже, час не чекає! – продовжував він. – Вам, напевне, вже сказали про те, що наша установа надає посильну допомогу організації українських патріотів у їхній справедливій боротьбі проти Совєтів. Ця допомога виявляється і у такій формі, як навчання українських бойовиків у наших спеціальних закладах…
«Ач як співає! – подумав Булась. – Сторонній може подумати, що у цих «закладах» готують кухарів, а не диверсантів…»
– Після приватних переговорів із зверхником, який особисто цікавився вашим майбутнім, – вів далі Рочестер, – ми дійшли висновку, що вам, – полковник повернув свою довгасту фізіономію до Булася, – вам необхідно пройти навчання в одній із наших шкіл, – а ваш брат по зброї має піти назад, у Польщу, щоб своєю міццю і ревним служінням забезпечити охорону такого славного сина українського народу, як пан Бень.
– Так, так! Обов'язково так і треба зробити! – втрутився у розмову пан Арнольд. Беккер і Террі не ворухнулися у своїх кріслах.
Булась з Помпою виструнчилися по-військовому, даючи цим зрозуміти, що наказ є наказ, у якій би витонченій манері він не був висловлений. При цьому вони навіть не глянули один на одного, але кожен подумав: «Отже, нас вирішили розлучити». «Для чого?» – запитав сам себе Помпа. «Як же тепер?… Може, Помпа якось встигне передати мені канал зв'язку…» – занепокоївся Булась.
Майор Террі підвівся із свого крісла, впритул підійшов до них і беззаперечним тоном віддав наказ:
– Роз'їжджайтесь негайно. Ви, – він ткнув пальцем у груди Помпи, – з цього ж будинку їдете у Польщу. На вас уже чекає машина. А ви, – Террі подивився на Булася, – залишаєтесь поки що тут, у нашому розпорядженні.
Помпа по-ведмежому потоптався на місці і, спіймавши на собі здивований погляд майора, гучним басом сказав:
– Дозвольте побажати другу Буласю на прощання успіхів у його дальшій службі!
Всі дружно розреготалися.
– Оці мені ще слов'янські сентименти! – крізь сміх видавив майор Террі. – Прощайтеся, тільки скоріше…
Булась потонув у могутніх обіймах Помпи і, тричі, по-християнськи, цілуючись з ним, ледве вчув: «Все передам… тебе знайдуть… чекай!»
Всі, хто залишився у холі, мовчки слухали, як протупотіли сходами Помпа і його провідник лейтенант Беккер, як від'їхав автомобіль, і за мить непоказний будиночок знову оповила тиша.
– О, прошу пробачення за свою неуважність, – піднявся з місця Рочестер, – адже я не представив пану Буласю мого помічника і секретаря! – Полковник підійшов до жінки, яка весь час стояла мовчки біля каміна, схилився до її руки і шанобливо сказав:
– Місіс Ірен! Ви, пане Буласю, матимете щастя працювати з нею…
Минуло ще багато часу, поки Ірина впевнилася, що слід заговорити з новоприбулим «клієнтом» Буласем. Поїхала з ним кататися за місто і там довершила роботу, розпочату ще в Польщі лейтенантом Михайлом Здоровегою під псевдо Помпа…
У школі вже звикли до її нечастих одиноких подорожей і не звертали особливої уваги на те, якою посвіжілою і веселою поверталася Ірина до міста. Тільки одного разу сер Елвіс ревниво перепитав Ірину, чи не знайшла вона часом собі коханця, до якого поспішає на побачення. На це Ірина відповіла: