Опівнічні стежки
Шрифт:
– Все добре, все нормально… – промугикав Віталій Романович і одразу ж обірвав себе: не хизуйся, ідучи на рать… А якщо ця пташка летить без «гостинця», а головний літак перетне район зовсім в іншому районі?… Ну що ж, наші орли навряд чи пропустять і його…
Але внутрішнє відчуття підказувало Микитенку, що цей літак і є той самий звір, на якого він полює, і прийняті ним заходи перестороги – це від роками виробленої звички завжди все передбачати.
– Товаришу генерал! Літак пройшов над Підгаєцьким районом і зараз знаходиться над Козівським… Прикриття не виявлено…
– Чудово… Продовжуйте спостереження! –
За кілька хвилин кабінетну тишу знову розірвав телефонний дзвінок.
– Літак зробив два кола і пішов назад. У повітрі – три парашути!
– Пропустити літак через кордон! Нехай собі думають, що прибули непоміченими… Не спускати очей з парашутистів! Тільки… обережніше, – додав генерал уже зовсім не командним голосом.
– Єсть, не спускати очей! – хвацько гримнуло в трубці.
* * *
Смерека загасив парашут і прислухався. Ліс відповів на його німе запитання мирною тишею, що її порушував тільки ледь вловимий шурхіт листя. Земля спала, оповита нічним спокоєм. І, здавалося, ніщо не може порушити його. Хіба тільки мерехтливе місячне сяйво, що проникало між диким сплетінням віт, породжувало враження непевності і тривоги.
Смерека зіщулився від нічної прохолоди і почав хутко збирати парашут. Закопавши його під явором, закинув на плечі рюкзак з рацією, знову застиг на секунду і тільки тоді тричі гукнув по-совиному. З глибини лісу у відповідь почувся тихий згук. Зачекавши, чи не почується ще третій голос, Андрій пішов на нього.
Йшов він м'яко, як ходять мисливці і розвідники, обережно ступав спочатку на носок, а потім вже на повну ногу. Йшов, обминаючи завали і кущі, сторожко озираючись на всі боки. Раптом десь попереду і трохи збоку хруснула під чиєюсь ногою гілка. Смерека завмер. Але, почувши вже знайомий згук, пішов, майже не криючись, назустріч. «Та це ж Утяй! От старий пень! – лаявся у думці Андрій. – Життя прожив, а ходити як слід не навчився. Булась такого б собі не дозволив…»
– Друже Утяй, то я, Смерека! – проказав неголосно, вдивляючись у гущавину. Від згустка пітьми відділилася невисока постать і пішла на Андрія.
– Німий? А я думав, Булась… Куди ж він міг подітися?
– Може, віднесло?
– Може… – погодився Утяй.
– Давайте ще раз гукнемо? – запропонував Андрій.
– Не варто було б… а проте, гукни.
– Гу-у… гу-у… гу-у! – розляглося тоскне над лісом. Прислухалися. Ані звуку.
– Не можна далі чекати. Небезпечно, – проказав Утяй. – Треба йти без нього. Якщо живий і здоровий – прийде на збірний пункт, не маленький…
По голосу Андрій зрозумів, що Утяй стривожений. І справді, не встигли приземлитися, а один із співучасників ніби крізь землю провалився. Було від чого нервувати…
– А не з'явиться протягом трьох діб… – Утяй рішуче насунув кашкета на лоб і скомандував: – Нема чого теревені розводити! Пора… – І першим рушив на схід.
Над лісом зажеврів літній світанок. Дерева і кущі почали неохоче проступати із загальної маси, набувати об'ємності. Перед сходом сонця навіть вітер, здавалося, облишив свої пустощі, щоб з достоїнством стріти новий день.
…
– Товаришу капітан! – піднявся солдатик. – Очуняв…
До Булася підійшов ставний офіцер:
– З благополучним приземленням, добродію, не знаю, як вас там…
Скривившись від болю і ледь повертаючи голову, Булась розглянувся навкруги: поруч з ним лежав акуратно складений парашут, а трохи далі, на розстеленому на молодій траві плащ-наметі, – все його майно: пістолети, гранати, годинник, компас…
– У вас має бути рація, капітане…
– Авжеж, – відповів той і, щоб приховати своє здивування, уїдливо додав: – Хочете повідомити моє чи своє начальство про прибуття?
– Ваше, – цілком серйозно сказав Булась. – Прошу, з'єднайте мене з полковником Василенком.
Капітан уважно подивився на Булася, але, продовжуючи гру, все ж відповів, тільки вже без іронії:
– Не знаю такого… А про мене, щоб з вами познайомитися, досить буде і майора…
– Мені необхідно терміново з'єднатися з Олексієм Петровичем Василенком – полковником держбезпеки… – Булась обережно покрутив головою.
Молодий офіцер простягнув йому руку, допомагаючи стати на ноги:
– Здорово вас гахнуло… Не треба нікуди дзвонити. Полковник за півгодини буде… Він уже знає про вас.
Хатка стояла на околиці лісу, немов на хвильку відбігла від зграйки таких самих, як і вона, подружок, що тісним колом оточили старий занедбаний цвинтар. Полковник Василенко, одягнений у потертий сірий костюмчик, в якому він був більше схожий на бухгалтера якоїсь районної організації, ніж на співробітника органів держбезпеки, сидів за грубо збитим столом, поклавши важкі руки на його вискоблену до білого поверхню.
Проти нього, спиною до тьмяного віконця, розташувався Булась. Він час від часу прикладав долоню до потилиці, ніби намагався погамувати в такий спосіб біль. Грюкнули двері, і до хати зайшов той самий молоденький солдатик, що чатував біля нього в лісі, з відерцем колодязної води. Мовчки поставив відро біля столу, змочив кінець вишитого рушника і так само мовчки простягнув його Буласю. Той із жалем подивився на рушник, знову намацав гулю, яка стала ще більшою, і заперечливо похитав головою.
– Чому? – здивувався Василенко. – Адже болить…
– Не можна, Олексію Петровичу, – проказав Булась, – повинен для реабілітації продемонструвати гулю як речовий доказ.
Полковник засміявся, а потім все-таки сказав:
– А якщо, Ярославе Івановичу, зробити так: Утяя і Німого візьмемо у схроні, а вас покажемо їм уже потім, ніби схопили по дорозі?
– Гадаю, що їх нічим не треба насторожувати. Хто зна, як закінчиться операція і як вони поводитимуть себе далі. А дати їм хоча б маленьку підставу для підозри, мабуть, не входить у наші плани. Я наполягаю на тому, щоб операція проходила без будь-яких відхилень. Навіть заради мене. Крім того, моя відсутність примусить їх таки прийти до місця збору, адже за інструкцією вони зобов'язані чекати мене саме там. Отже, все, що робиться, – на краще, Олексію Петровичу! – Булась посміхнувся і одразу ж скривився: – Ох і болить, клята!