Опівнічні стежки
Шрифт:
Така бурхлива і не зовсім приваблива робота спадкового аристократа графа Кабардіна, та ще й протягом майже всього періоду окупації Франції, давалася взнаки. Граф усе більше здавав і, відчуваючи це, намагався все частіше відсиджуватися у себе вдома, занурившись у книги і власні спогади…
– Ірина… – ледь чутно прошепотів старий граф, більше здогадуючись, ніж пізнаючи свою дочку, яку давно уже вважав втраченою назавжди.
– Так, батьку, це я… – прошепотіла Ірина помертвілими губами і, не в змозі більше триматися на ногах, поволі зсунулася на підлогу. Старий тільки й встиг підкласти руку під голову доньці, аби не вдарилася об косяк…
Давній знайомий
– Мабуть, вона пережила якийсь страшний нервовий стрес, – сказав він. – Може, й жорстока простуда… Після того, як мине криза, лікування значною мірою залежатиме від самої хворої – її волі і, я б сказав, відчайдушного бажання одужати. А зараз – спокій, добрий нагляд і ще раз – спокій…
Потяглися важкі дні і страшні ночі хвороби, сповнені мороку і видінь. А коли Ірина остаточно опритомніла, перший, кого вона побачила над собою, був батько, який із сльозами на очах дивився на неї.
– Доню, вижила… рідна моя, доню…
– Нарешті я знайшла тебе, батьку… – із слабкою посмішкою потяглася до старого Ірина.
Доктор Ланю порекомендував вивезти Ірину у сільську місцевість – на свіже повітря і добрі харчі. І граф через Штольце домігся дозволу виїхати з Парижа, оселився з нею у маленькому занедбаному будиночку, де давно вже ніхто не жив (граф придбав його ще молодим, коли любив поволочитися за гарненькими жіночками). Це будиночок стояв над невеличкою, обсадженою осокорами річкою Марною, що омивала містечко Ла Варенн, яке, по суті, було передмістям Парижа.
Граф не відходив од Ірини ні на крок. Жадібно ловив кожне її слово, посмішку, погляд, говорив без угаву і сам. Із задоволенням помічав в її обличчі і поведінці свої риси: «Так, це вона, моя дочка, графиня Кабардіна!»
Ірина, у свою чергу, старалася як могла. Розповіла про своє «злиденне існування за залізною завісою» і про те, як її, спадкову аристократку, нікуди не приймали на роботу й вона, аби не померти з голоду, перебивалася приватними уроками з французької та англійської, і про своє нещасне заміжжя. (Бідний мій Славінський! Така талановита людина і така, жалюгідна доля… Його зацькували ці нелюди, і тепер його нещасний прах покоїться на білоцерківському кладовищі…)
Часом у її серці прокидався жаль до цієї самотньої спустошеної людини. «Це ж мій рідний батько, – блискавкою проносилося в голові. – Як турботливо і ніжно доглядає він мене зараз, немов надолужує втрачене». Але нараз перед очима поставали ріки людської крові, що пролилися не без допомоги цього, на перший погляд, лагідного старого.
А старий, хоч і прикипів за дні хвороби до неї душею, та й давалася взнаки думка про самотню старість і відсутність близької людини, яка б по смерті закрила йому очі (що поробиш, і професійні розвідники з часом стають сентиментальними), в силу старої звички не розкривався одразу, ще і ще раз перепитуючи про її життя «там», щоб потім звіритись із своїми записами, зробленими раніше. За довгий час, як задоволено відзначав граф, дочка жодного разу нічого не переплутала, хоч і додавала до своїх перших спогадів все нові й нові деталі. Та це не викликало підозри, бо ж не може людина, розповідаючи про своє більш як двадцятирічне життя, не згадати потім ще якихось подробиць. Якби було інакше, у графа виникли б сумніви. Але Ірина добре грала свою роль і з часом, уважно стежачи за батьком, почала більше слухати старого, ніж говорити сама.
Так вона дізналася про те, чим займався її батечко до війни, хоча граф спочатку і не дуже ясно висловлювався про це. Все більше натяками, між іншим. Але Ірина вела себе обережно, не виказуючи ніякої зацікавленості, і граф нарешті сам не витримав і заговорив прямо про свої зв'язки і навіть почав будувати плани їхньої спільної роботи після закінчення війни.
Граф був певний, що німці програють війну. «За такий апетит, як у цього Гітлера, – говорив він, – якщо вдатися до історичних аналогій, доводиться завжди розплачуватися готівкою і сповна». Отже, вже зараз треба було думати про майбутнє. Граф знав: якщо не німці, то хтось інший згадає про нього, і особливо не турбувався…
А Ірина, проводячи з батьком довгі вечори у його старому будинку і обговорюючи з ним плани їхнього спільного життя, думала: «Все гаразд, все дуже добре… Тільки треба чекати».
Згодом все частіше, лежачи по ночах без сну, розуміючи, як стурбовані її долею на Батьківщині і безнадійно розшукують, а вона ніяк не може повідомити свого зв'язкового, що жива, хоч і безпорадна, Ірина болісно розмірковувала: «Що робити?» Це доводило її до нестями: неймовірно хотілося знайти своїх або одержати хоч якусь звістку. Але вона тільки зціплювала зуби, а вранці знову радо всміхалася батькові.
Старий граф не помилився. Про нього справді згадали. Одного дня після звільнення Парижа від фашистів, коли мало не все місто висипало на вулиці і площі, граф Кабардін повернувся додому незвично пізно. Нервово потираючи руки, він походжав по кімнаті і рипливим голосом задоволено розповідав дочці про свою зустріч із самим шефом, полковником Штольце.
Пихатий Штольце, на якому, як здавалося графові, ніяк не відбилися ні крах фашистського режиму у Франції, ні близька остаточна загибель гітлерівського рейху, недвозначно заявив, що треба міняти «хазяїна» і що він, Штольце, пам'ятаючи і шануючи послуги пана Кабардіна, запропонував його кандидатуру представникові однієї вельми солідної фірми, серу Елвісу Рочестеру. Граф зрозумів, що Штольце, навіть не спитавши його, просто перепродав старого, як півня на базарі, тому, хто більше заплатив, але заперечувати не став, розуміючи, що все могло бути набагато гірше.
Передача старого агента відбулася тут-таки, на бульварі. Піднявшися з садової лави, де вони сиділи, Штольце підхопив графа під руку і, завівши у невеличке бістро на розі, підступив до столика, за яким самотньо сидів немолодий чоловік з якоюсь безбарвною фізіономією. Це і був сер Елвіс Рочестер. Штольце, зробивши своє, одразу ж відкланявся, залишивши новоспечених колег домовитись наодинці.
Врешті-решт старий граф лишився задоволений і умовами, що їх запропонував Рочестер, і тим, що сам начальник розвідки, а не хто-небудь із його підлеглих виконав цю місію купівлі і продажу. Це свідчило про те, що Штольце не применшив його заслуг і що на старого чекало не таке вже й погане життя у новій якості співробітника розвідувальної служби однієї з великих європейських держав.
Ці та подібні до них думки роїлися у голові старого графа по дорозі додому і кінець кінцем спричинили добрий настрій.
Ірина відзначила, що граф ніби помолодшав, – згорблена спина випросталася, рухи стали енергійнішими, а погляд твердішим. Вона із занепокоєнням подумала навіть про те, що батько, знову занурившись у справи, може забути про неї.
Але за ці нескінченні місяці чекання Ірина стала настільки необхідною старому графові, що той і не мислив уже свого існування без неї. І, немов вгадавши її переживання, сказав: