Опівнічні стежки

Канюка Михайло

Рочестер трохи помовчав, даючи учасникам операції можливість краще усвідомити сказане, а потім продовжив:

– Тепер, панове, давайте ще раз перевіримо вашу екіпіровку. Якщо я не помиляюсь, кожному з вас видано два пістолети, дві гранати, по 450 патронів, годинник, ком, пас, ампули з отрутою на випадок провалу, які ви повинні були вшити в комірці ваших сорочок, чи не так? – Рочестер повернувся до Утяя.

Той хитнув головою на знак згоди.

– Прошу вас ще раз перевірити, панове, чи маєте повністю все необхідне.

– Та скільки разів уже перевіряли,

пане полковнику, – мов у трубу, загудів Андрій. – Є все, що потрібно.

Сер Елвіс холодно подивився на Смереку і, звертаючись цього разу тільки до нього, сказав:

– Я розумію, молодий чоловіче, що така настирливість з мого боку може декого й дратувати. Але я старий розвідник і добре знаю, що у нашій з вами роботі, колего, немає дрібниць. Отже, вам таки доведеться ще раз ретельно переглянути всі свої речі.

Андрій з винуватим поглядом вислухав менторську нотацію шефа і пробурмотів:

– Слухаю, сер! Подивлюся ще раз…

– Чудово, – відповів полковник. – До того ж у вас на це є ще трохи часу. Чи ясне вам завдання?

Всі троє хором відповіли:

– Так, сер!

– Чи нема якихось запитань до мене або побажань?

– Ні, немає, – сказав Утяй, піднімаючись зі свого стільця.

– Все ясно! – поспішив додати Булась.

– Ет, шкода, що не можна на прощання завітати до «Ельдорадо» і замовити смаженої картоплі… – замріяно прогудів Андрій.

– Так-так, панове, прошу нікуди з готелю не виходити, доки за вами не прийде машина, – сказав майор Террі.

– Слухаю, сер! – разом відповіли Булась і Смерека.

Утяй же, який встиг уже підійти до дверей, обернувся, сумно обвів поглядом присутніх у кімнаті і неголосно, чомусь по-українськи проказав:

– Най допоможе нам бог во славу справи нашої…

Капкан

До початку наради лишалося ще кілька хвилин, і кожен, хто був запрошений на неї, займався своїми справами. Генерал Микитенко, сидячи ще за своїм столом, розмашисто підписував якісь папери, що їх подавав лейтенант Коробов; полковник Василенко, переплівши короткі пальці сильних рук і насупивши густі брови, втупився в якусь одному йому видиму цяточку на дзеркальній поверхні довгого столу, за яким розмістилися ще кілька офіцерів; полковник служби ППО стиха розповідав щось веселе своєму сусідові у формі прикордонника.

– Ну, товариші, всі в зборі? – Генерал Микитенко підійшов до офіцерів. – Тоді починаємо працювати…

Василенко любив слухати, як генерал вимовляє оте «починаємо працювати» – легко, без особливого притиску і водночас так, що всі за мить замовкали і в кабінеті одразу встановлювалась робоча атмосфера.

От і зараз, зробивши паузу лише на кілька секунд Віталій Романович одразу почав знайомити присутніх з обстановкою:

– За даними, що надійшли до нас, «гості» можуть з'явитися десь на початку першої години ночі. Отже, військам ППО, – сивий полковник підняв голову, – розпочати спостереження за небом вздовж кордону вже з двадцятої години, прикордонникам і військам місцевих гарнізонів виставити додаткові

пости, блокувати всі автобусні і залізничні станції, а також аеропорти…

– Багаті «гості» будуть? – нахилився до Василенка прикордонник.

– Саме так, – відповів за Василенка генерал. – «Гості» таки багаті. Не дай боже, чимось налякати. Тому я наголошую, товариші, – пильність і уважність! Спостереження за шляхами і на станціях проводити без зайвого шуму, обережно, так, щоб не впадало у вічі. Виявивши порушників, не брати, а супроводжувати до місця їх збору.

– А чому не можна брати їх одразу? – знову вискочив нетерплячий прикордонник.

Віталій Романович глянув на нього і спокійно відповів:

– Справа в тому, що вони самі прийдуть до нас… При цих словах Василенко хитро примружився і додав:

– Авжеж, адже схрон, до якого вони прийдуть, ми заблокуємо заздалегідь.

– Так-так, – підтвердив Микитенко. – Нам важливо їх всіх узяти живими. Не інакше. Тому я і наполягаю на граничній обережності, бо, як ми вже знаємо з практики, закордонні боси залюбки постачають своїх підопічних ампулами з отрутою, які вони, в разі небезпеки, цілком можуть використати за призначенням. А нас це аж ніяк не влаштовує…

* * *

…і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина,

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі,

Вона заснула…

Генерал Микитенко відірвався від Кобзаревого збірничка і кинув погляд на вікно. Місто засинало. Інколи було чутно шурхіт шин по мокрому асфальту.

«Які гнівні і болючі рядки… – подумав Віталій Романович. – Як палко жадав поет волі і як ненавидів ворогів рідної України… І ці гаспиди ще намагаються проголосити Тараса своїм. Дзуськи! Він наш, тільки наш…»

Думки Микитенка перервав різкий телефонний дзвінок.

– Товаришу генерал! – почувся у трубці схвильований голос. – Виявлено невідомий літак без розпізнавальних знаків. Летить вздовж кордону…

– Так, так, чудово… Слідкуйте за ним і доповідайте. Все!

Микитенко поклав трубку і подивився на годинник. Стрілки наближалися до дванадцятої ночі.

– Ох і молодець же наш лейтенант Кабардіна! Все точно повідомила! – не втримався від похвали Віталій Романович.

Генерал хвилювався зараз, як влучний стрілець на великому полюванні, який заздалегідь знає кінцевий результат і рука якого міцно тримає зброю… Він був упевнений у вправності своїх підлеглих і добре знав, що за цим ворожим літаком зараз стежать сотні уважних очей.

– Товаришу генерал! Літак над заставою капітана Нарушева повернув у глиб території і зараз перетинає Бережанський район!