Опівнічні стежки
Шрифт:
… Минули осінь, зима, весна, і літо вже спливає відтоді, як того пам'ятного дня до кабінету Василенка ввели крайового провідника Яроша.
Ярош сів на стільця, з веселою злістю глянув у вічі полковника…
– А що, запитувати будете?
– Авжеж…
– А про що?
– Не глузуйте, громадянине Ярош, чи як вас там, – обірвав його Василенко. – Відповідатимете на мої запитання щиросердо і повно. Тільки в цьому разі ви зможете розраховувати на пом'якшення своєї долі. Гадаю, що розповісти вам буде про що. Чи не так?
Багато днів минуло з того часу, коли Ярош вперше зайшов до його кабінету. Це був таки двобій. І все ж настав час, коли Ярош,
Грипс-записка потрапила під потрібний дуб, а через кілька днів (Василенко, щоб не ризикувати, наказав за дубом не стежити) її прочитав надрайонний провідник Лукаш і вийшов на зустріч з Богуном.
То була глуха осіння ніч. Богун видерся на крутий пагорб, витер мокрі руки, підійшов до смереки і тричі стукнув по ній патичком. Спливла довга, дуже довга секунда, за нею друга, третя… І ніч відгукнулася хрипким криком сови. «Лукаш вийшов на зустріч!» – закалатало серце в Богуна.
Чигрин стояв під смерекою і напружено чекав. Потім він розповідав, що і сам не знав, чого хотів більше – чи того, щоб Лукаш обов'язково прийшов, чи щоб ця страшна ніч скоріше скінчилася і він опинився там, у себе, серед своїх…
Богун повільно повернувся, вдивився у гущавину. Здається, он там щось бовваніє… Ні, то калиновий кущ. А… ось він! Богун ступив до сірої, ледь примітної у пітьмі постаті, прихилився до дерева, поклавши руку на серце. Ні, вгамовувати його не було потреби. Як завжди у хвилини небезпеки, до Чигрина прийшла холодна, розсудлива рішучість і зібраність. Голос Богуна був цілком спокійним:
– Хто то є? – спитав, звертаючись до постаті.
– Я, Лукаш, – почулося у відповідь. – То хто є?
Тепер представлятися належало Богунові. І він не забарився з належною формулою:
– Я, Богун.
Вони обидва вийшли на маленьку галявину, напружено вдивляючись один в одного.
Тепер треба було зробити головне – не згаяти й миті, передати Лукашу наказ від Яроша: готуватися до переходу кордону. Чигрин знав, що серед бандитів у Лукаша репутація провідника «вищої кляси», і тому від нього можна було чекати чого завгодно. Але той помовчав, пильно вдивляючись в обличчя Чигрина, а потім сказав:
– Ходімо, нічого тут тупцювати…
Далі все було саме так, як довгими вечорами вимальовувалося схемами на папері, обговорювалося у кабінеті Василенка: Богун з Лукашем і Климом пішли, обминаючи відомі всім стежки, крізь хащі до яру, звідти знову піднялись на пагорб, пройшли кількасот метрів проти течії маленького потічка, прошаруділи під тонкими вітами ліщини, обережно, щоб не залишити сліду, перейшли ділянку багаторічного моху, аж поки не дісталися схрону…
Знову, але цього разу з іншого боку, побачив Чигрин знайомі села Судово-Вишнянського, Мостиського, Крукеницького, Яворівського районів. Знав комуніст Сергій Чигрин багато про ці села: як роботящі руки піднімали тут господарство, як самовіддано працювали активісти, як на згарищах, що їх залишила війна, зростали нові будинки, створювались колгоспи.
Як чекіст, Чигрин знав і багато іншого: про раптові нічні пожежі у стайнях, про наглу смерть комуністів від хижацьких пострілів, про інші бандитські акції. Але тепер Сергій дізнавався про таємні бази бандитів, про пункти зв'язку і невідомі схрони.
– І Тиміш впав… І Чорний впав… – похмуро розповідав Лукаш про загиблих під час
Інколи в грудях скипала несамовита лють, бо бандити у схроні охоче смакували подробиці розправ над чесними людьми – комуністами і просто селянами, і на їх обличчях чи то від тьмяного вогню свічки, чи то від задоволення виникали огидні гримаси. Чигрин намагався якомога більше запам'ятати.
Так, цей вечір у схроні був невимовно важким для Бо-гуна. Але то був лише початок. Чотири довгих і нестерпних місяці довелося прожити Богунові з Лукашем і його охоронцем Климом у схроні. Над ними гула сніжна віхола і дуби потріскували від морозу, а зграйка бандитів – Богун серед них – жила тихим життям у підземній норі, де заздалегідь було заготовлено і харчів, і води, і ліків, а найбільше – зброї. Так само по-звірячому закопалися в землю і ті бойовики, про яких за ці місяці докладно дізнався Богун від Лукаша, по всьому західному краю зима була періодом терплячого очікування теплих днів, коли знову можна буде діяти, заливаючи кров'ю землю, яку Лукаш називав «ненькою» і за «волю» якої начебто боровся. На повітря не виходили жодного разу – навколо лежала пухнаста снігова ковдра, і кожен слід міг видати схованку.
Все йшло за точно розробленим і продуманим планом. Готуючись іти за кордон, Лукаш передавав свій надрайон Богунові, який ставав його заступником, і тому якнайдокладніше знайомив його з усією мережею своїх підлеглих. На черзі було і наочне знайомство з пунктами і базами – передача повинна бути солідною і всебічною.
Як тільки щілини люка над схроном почорніли від талої води, а з вентиляційної труби повіяло першим подихом весни, вперше вийшли на повітря. В грудях у Чигрина закололо, п'янке повітря розпирало легені, ноги, наче ватяні, Не стояли. Він сперся на смереку, прикрив віями одвиклі від сонячного світла очі, мляво провів рукою по довгій бороді. Поруч стояли Лукаш і Клим. Сірі бородачі із запалими грудьми, брудні і нечесані, вони справляли враження живих привидів.
«Це ж і я такий!» – жахнувся Богун.
Досвідчений Лукаш наказав. скоріше повертатися до схрону – надто одвикли за зиму від свіжого повітря. Наступного ранку знову вийшли подихати квітневим вітром, а ще через три дні рушили до надрайону. Йшли від села до села, у вогких лісових хащах стрічалися зі своїми людьми, поновлювали зв'язки. Чигрин залишив на шляху один, потім другий умовний знак для полковника Василенка, а згодом і записку передав, користуючись тим же способом, що й бандити. Настав час діяти групі Олексія Петровича…
Надвечір Богун із своїми супутниками завітав до затишної господи Ганки. В її хаті вже не вперше з'являлися кур'єри з-за кордону, бувало, що приходили гінці з Мюнхена. Цього разу Ганка проводжала туди Лукаша. Засиділися пізно – це був останній вечір передачі над-району, і Богун мав попрощатися з Лукашем, щоб на світанку розійтися з ним у різні боки, Богун, лежачи у запашному сіні на горищі, прислухався до очманілого від весни цвіркуна. Що робить зараз Олексій Петрович?…
А той думав тривожну думу про Чигрина. Розділяло їх кілька хат, бо полковник Василенко того ж вечора прибув до села (бездоганно спрацювала записка, залишена Богуном) з терміновою місією від однієї з районних установ і в своєму благенькому сірому піджачку з потертим портфелем під пахвою не викликав підозри навіть у надобережної і пильної Ганки. Все було готове до операції, і тепер Олексій Петрович у запічку, так само, як і генерал Микитенко у своєму київському кабінеті, не спав, з нетерпінням чекаючи на ранок.