Опівнічні стежки

Канюка Михайло

Сміхотливий і добродушний, розумний і врівноважений, Андрій Чорнобай дуже подобався Буласю. Тільки оця роками виплекана мрія помститися і неприхована сила цього бажання насторожувала його і примушувала співчутливо думати: «Ет, хлопче, не в ті ти руки потрапив, не в ті…»

– Ну, куди тепер? – запитав Булась, не повертаючи голови. – Палац магістрату і лицарської зброї бачили, на Голден-бей були… Он як засмаг!

Андрій і справді за ці дні підрум'янився на щедрому сонці, і тепер його обличчя нагадувало підпалену булку, обсипану зверху цукром.

– Тож куди підемо?

– Не знаю… – сказав Андрій. – їсти хочеться…

– От ненажера! Щойно ж на пляжі їли! – знову

розреготався Булась. – Ну та добре вже, пішли на Стрейт-стріт, зараз нагодую тебе по саму маківку. Що тобі більше до вподоби – ресторан «Ельдорадо» чи кабачок «Чотири сестрички»?

– Там, де спокійніше, друже Булась.

– Значить, «Ельдорадо». Але там дорожче, ти це знаєш?

– Нічого. – Андрій поплескав по кишені білих штанів. – Гаманець ще майже повний.

– Тоді вперед!…

У ресторані було справді небагатолюдно і, головне, прохолодно. Могутні кондиціонери наповнювали невелике приміщення охолодженим повітрям, і дихати тут було легко і приємно. Мабуть, хазяїн цього «Ельдорадо» дійсно натрапив на золоту жилу, якщо зміг так розкішно обставити свій заклад.

Набундючений швейцар у лівреї суворо глянув на їхні зовсім не вечірні костюми, але промовчав, відчувши у руках прохолодну монетку.

– Тут не столиця, і ми не у закладі для мільйонерів, отже – без особливих церемоній, – сказав Булась і легко пішов між столиками, відшукуючи затишний куточок.

– Дивіться, друже Булась, – торкнувся його плеча Андрій, – тут і полковник з місіс Ірен. Яка ж вона!!. Ніколи ще не бачив її у вечірній сукні.

– Так, чарівна жінка, – байдуже погодився Булась, зручніше вмощуючись на стільці, – але якась холодна, наче мармурова статуя. Якби не знав, що вона російська графиня, то подумав би, що все своє життя провела на півночі. Ну, що ти замовлятимеш?

– Ех, картопельки б смаженої із салом і величезний шмат м'яса! – замріяно зітхнув хлопець і ковтнув слину.

Булась з усміхом глянув на нього і вже по-англійськи звернувся до офіціанта, що стояв за крок від їхнього столика:

– Будь ласка, чи зможете ви насмажити нам картоплі з м'ясом, і побільше?…

Брови офіціанта полізли вгору від такого нечуваного замовлення.

– Не знаю, сер. Треба спитати… Може, устриць, черепахового супу, дичини?

– Ні, – твердо заперечив Андрій.

– Будь ласка, дізнайтеся на кухні, – тоном, що не допускав заперечень, сказав Булась і провів отетерілого офіціанта насмішкуватим поглядом. – Завдали ми йому клопоту! – І вони весело розсміялися…

Ірина сиділа, відкинувшись за звичкою на спинку крісла, і зосереджено викреслювала довгим нігтем по запітнілій поверхні келиха химерні візерунки. Здавалося, цю недоступну світську жрицю ніщо, окрім цього нехитрого заняття, зараз не цікавило.

Тиха музика, м'яке світло, вино – все настроювало на спокійний лад.

Врешті-решт, що дасть їй робота на Рочестера? І взагалі, що дало її перебування у розвідшколі?…

Маючи доступ до секретних документів, уміло використовуючи прихильність Рочестера і високу оцінку ним її ділових якостей, Ірина поступово розширювала сферу свого впливу. Згодом вона до тонкощів знала структуру школи та списки клієнтури, як називав своїх агентів сер Елвіс. Контролювала і вчасно передавала відомості про перехід на Україну зв'язкових Багрія і вихованців Рочестера. Знаючи постійну підозріливість шефів до своїх підопічних, що не відзначалися високими моральними якостями, Ірина якнайяскравіше вип'ячувала ці якості. В результаті чого саме керівництво усунуло від роботи найнебезпечніших, на її погляд, агентів.

Ще в 1947 році, коли Ірина тільки-но з'явилася

в школі, їм стало відомо, що один з клієнтів досить-таки поважаний оунівець під псевдо Булась буцімто вагається в обраному ним шляху, прихильно ставиться до СРСР. Ірина довго приглядалася до цієї людини, не наважуючись на контакт, бо добре знала звички свого противника: за цим каяттям могла бути майстерно розставлена пастка для неї або для когось іншого, кому не довіряє керівництво школи. Через свого зв'язкового вона пильно слідкувала за Буласем, доки не дозволила тому увійти з оунівцем в контакт. Вона знала, що ризикує життям зв'язкового, але ризикувала з, майже певним розрахунком виграти. Завдяки Буласю вона мала тепер очі у самому лігві націоналістичного кубла, звідки постійно виходили бандитські накази, рекомендації й декларації, спрямовані на боротьбу проти Радянської України.

Але цього, як здавалося лейтенантові Кабардіній, було сміховинно мало, якщо врахувати становище, яке займала вона у школі. Саме це і завдавало їй щонайбільше болю і невдоволення собою.

Чекісти не могли повірити у безслідне зникнення лейтенанта Ірини Кабардіної. Невдовзі після проведеного розшуку з'ясували, що літак, котрим вона летіла, було збито над гірською місцевістю Словака неподалік від запланованого місця її висадки. Колишні партизани – батько і син Коваржі, яких знайшов капітан держбезпеки Іван Павлович Мальцев, відряджений Микитенком для розшуку Ірини, – розповіли про жінку, на ім'я Магда, яку вони врятували після катастрофи і яка назвала пароль. Отже, дані свідчили, що то була лейтенант Кабардіна. Але далі слід безнадійно губився. Чи дійшла вона до батька? І де взагалі він сам? А якщо обидва неушкоджені, то в якому куточку земної кулі знаходяться зараз?

Ці та багато інших запитань довго залишалися без відповіді. І не знав капітан Мальцев, походжаючи у відчаї вулицями Парижу й сподіваючись на випадкову зустріч з Іриною ось тут, у тихому кафе чи бістро поблизу будинку графа Кабардіна, що вона знаходиться лише у кількох кілометрах від міста, на довгі місяці безпомічно прикута до ліжка, а разом з нею і старий граф. Не міг знати про це Мальцев, шукаючи Ірину на відомих їй явках, куди вона не мала змоги прийти або подати хоч якусь звістку. Та й з усіх трьох явок уціліла після фашистів тільки одна – у немічної консьєржки, колишньої сестри милосердя, закинутої вітром революції в Париж, – мадам Лелюшенко, яка перейменувала себе на французький лад і стала мадам Лелюш.

З сумом дивився Мальцев на бліде, хворобливе личко мадам, яка, важко відсапуючись, розповідала, що всі її візити до графа виявилися марними – в домі ніхто не живе; і думав, що навряд ця старенька дочекається звістки від Ірини, якщо та згодом і зробить спробу зв'язатися через неї з своїми. Але все-таки залишив у немічної консьєржки повідомлення для Кабардіної із своєю точною адресою і детальними інструкціями щодо її подальшого завдання. Так і залишився невідомим для Мальцева маленький будиночок над тихою Марною, про який знали лише гітлерівський шеф Кабардіна Штольце, його нинішній керівник сер Елвіс Рочестер і сам граф з Іриною. З жодним із них, звісна річ, Мальцев не мав ніяких контактів, тому й виїхав з Парижа, приголомшений невдачею своїх розшуків, з ледь жевріючою надією на те, що Ірина жива і що час зведе їх колись знову. І яким же було його здивування, коли біля бензоколонки, власником якої він став на одній з гамірних міжнародних трас, зупинився розкішний «шевроле» й ошатна красуня – лейтенант Ірина Кабардіна – передала через нього своє перше повідомлення центру про готовність приступити до виконання завдання.