Опівнічні стежки
Шрифт:
Террі відвів погляд. Він добре розумів, до чого вів полковник.
– Так, сер. Я не забув вашого наказу. Але…
– Що «але»? Ви розумієте, що я не можу довіряти будь-кому, якщо не знаю навіть про те, який сорт кави йому до вподоби?
– Сер, ви не цінуєте своїх працівників…
– Якби я перестав вас цінувати, майоре, ви давно б уже мали змогу ознайомитися з більш віддаленим куточком земної кулі, ніж це місто…
Побачивши, що Террі помітно перелякався, Рочестер почав потроху відходити.
– Ну що там у вас?
– Агент з Бонна повідомив, що знайшов нарешті архіви, вивезені
– Ну-ну, без ліричних відступів, – нетерпляче перебив полковник.
– «Де-ікс» зможе передати відомості, які вас цікавлять, під час наступного сеансу зв'язку. Якщо встигне, звичайно.
– Коли ж наступний сеанс?
– У п'ятницю, сер, в нуль годин.
Рочестер помовчав, про щось замислившись.
– Через три дні… Це було б дуже вчасно… У неділю, містер Террі, ми з вами, місіс Ірен, Булась і Смерека летимо на один острів. Там до нас має приєднатися людина від пана Багрія… – полковник зазирнув у якийсь папірець на столі, – і не вимовиш! – Романівський. Та ви його прекрасно знаєте!
– О, це Утяй – попихач Багрія. Отже, настав і його час йти на Україну!
– То вже нас не стосується, – сухо відказав сер Елвіс і наказав: – Ваше завдання – підготувати групу до польоту й відповідно її екіпірувати. Про всі деталі доповісти мені у п'ятницю. І не забудьте, боронь боже, про повідомлення «Де-ікса»!
– Слухаю, сер!
Полковник провів Террі поглядом до дверей. Він був упевнений, що майор виконає його наказ бездоганно. От тільки…
* * *
Шифровка, що надійшла на адресу Комітету держбезпеки у Києві:
«Березень 1950 року.
Першому. Не могла вийти на зв'язок через велику зайнятість по підготовці до закиду групи Утяя на Україну.
Закид буде здійснено, можливо, у березні.
Про деталі доповім додатково».
* * *
Тоскно… Вже котрий рік тоскно. Особливо вечорами, коли треба бути красивою і безпечно розумною. А якщо тобі вже далеко за сорок, це не так легко…
Після гарячої ванни Ірина лягла на канапку в одному махровому халатику і тепер відчувала, як крізь нього потроху пробивається прохолода.
Сутінки, немов настоюючись, поволі огортали кімнату. Як не хочеться вставати! Ще на хвилину заплющити очі, побути на самоті. Вона відкинулася на подушки і віддалася напівсонним думкам. І одразу з пам'яті виринуло минуле…
Тоді, в сорок третьому, Париж зустрів її веселою зливою. Але від вокзалу Монпарнас до вулиці Ренн було зовсім недалеко, й Ірина вирішила не чекати, коли закінчиться дощ, і сміливо похлюпала по теплих калюжах. Люди, що сховалися від дощу за скляними вітринами кафе та у під'їздах, з подивом дивилися на красиву жінку з невеличким саквояжем в одній руці і черевиками в другій, по обличчю якої блукала задерикувата посмішка.
Почувши за собою гуркіт мотора, Ірина відскочила до тротуару. Але машина зупинилася
– Прошу, мадам!
Ірина весело замотала головою:
– Ні, спасибі! Я сама, тут недалеко…
Водій знизав плечима, і машина рушила далі, оббризкавши її з голови до ніг. Та це вже не мало ніякого значення, бо коли Ірина дісталася до будинку, де жив її батечко, з неї стікала вода, немов вона щойно виринула з Сени.
Все було чудово: і настрій, і цей дощ, і жодного патруля не зустріла. Тільки чомусь, коли йшла вулицею, відчувала все більшу слабість: ноги зробилися немов ватяні, а перед самим будинком так запаморочилось у. голові, що змушена була обіпертися об стіну. «Прийду до батька у такому жалюгідному вигляді, може, розтане… Тільки б застати вдома» – думала вона, стоячи під дверима квартири.
У глибині тихенько дзенькнуло, і за мить, немов тільки й чекали на її дзвоник, двері відчинилися. На порозі стояв сивий, з худим обличчям чоловік. На згорблені плечі був накинутий дорогий, але далеко не новий халат, на босих ногах, як встигла помітити Ірина, – стоптані пантофлі. Вона підвела очі і зустріла знайомий погляд. Тільки він, її батько, міг дивитися так – немов крізь людину. Але раптом старий напружився, жадібно вдивляючись в її обличчя, і ледь чутно прошепотів:
– Ірина?…
Так, батьку, це я… І одразу ж новий приступ слабості навалився на неї, загойдав і накрив темрявою…
Граф Кабардін ніколи в житті не відчував потреби у духовно близькій йому людині і тільки на старість відчув самотність, душевний біль і спустошеність. Під кінець життя він зрозумів, що став жертвою власного самолюбства. Але гордість. не дозволила йому шукати прив'язаності у тому світі, що його оточував, і граф став ще більш замкненим і недосяжним.
А треба сказати, що серед росіян і українців, які осіли в Парижі після Жовтневої революції, граф Кабардін був не останньою людиною. Він не змінив своїх поглядів на життя навіть після такого струсу. Не відчуваючи, як більшість емігрантів, особливої туги за батьківщиною, граф влаштувався у Парижі досить затишно і з комфортом. Дозволив йому зробити це солідний рахунок в одному із швейцарських банків, який він вдало поповнив завдяки… службі на фашистський абвер. Уміло використовуючи безвихідне становище одних і ненависть до червоної Росії інших, граф став одним із основних поставщиків шпигунів і диверсантів для групи «Альфа» полковника Штольце, як свого часу поставляв для аристократії і царського двору породистих рисаків із свого кінного заводу. З особливим задоволенням він відшукував на паризькому дні українців, ніколи не забуваючи, що саме на Україні у нього був найбільший маєток.
Так би й жив граф – без особливих турбот і переживань, коли б не відчув, що почав старіти. Це незалежний від його волі процес, що доводив графа до нестями, посилився з початком окупації Франції гітлерівськими військами. Це тим більше турбувало, бо для графа саме цей час став періодом активної діяльності. Виконуючи вказівки свого безпосереднього шефа – полковника Штольце, – він відшукував серед емігрантського мотлоху тих, хто був згоден стати під жовто-блакитний прапор чергової гітлерівської маріонетки Багрія.