Опівнічні стежки
Шрифт:
Від несподіванки Ірина здригнулася. «Ет, роззява! Зовсім розум загубила… Але запитання – по-словацьки. Це вже легше…» – І вона скоса зиркнула через плече.
У ніс вдарив гіркувато-свіжий дух сіна, що височіло на возі. Віз поволі тягла стара конячина, обережно ступаючи по м'якому від спеки асфальту. На сіні, широко розставивши ноги, сидів парубок. Від його вільної пози, білозубої посмішки на довгастому засмаглому обличчі, притіненому насунутим по самі брови картузиком, а найбільше від дужих рук, що злегка перебирали віжки, віяло таким спокоєм, доброзичливістю, що Ірина мимоволі
Але, певно, її вимушена посмішка викликала у хлопця жалість. Він зіскочив з «трону» й дістав з-під купи сіна фляжку.
– На пий!
Терпке, прохолодне вино життєдайною хвилею розлилося всередині. Зробивши кілька великих ковтків, Ірина відірвалася від фляжки і полегшено зітхнула.
– Добре вино… Домашнє?
– Так. Сам чавив ще до приходу фріців… Мати зберегла – сховала у землі чималий жбан. Пий іще!
– Ні, досить. Ще сп'янію… – Ірина розсміялася і простягла фляжку хлопцеві. – Як тебе звуть?
– Іржі. А тебе?
– Магда.
– Магда? – перепитав він. – Чудове ім'я. – І знову посміхнувся своєю білозубою посмішкою.
Коли б Ірина могла попросити в цього симпатичного хлопця допомоги! Та хто зна, що криється за тою посмішкою і зацікавленим поглядом, що його – це вона бачила з-під напівприкритих він – раз по раз кидав на неї хлопець. І чи не робить вона помилки, їдучи з ним оце зараз невідомо куди? Хоч би обмовився.
Але хлопець, чим більше Ірина придивлялася до нього, тим більше подобався їй. За час роботи в розвідці у неї виробилося майже безпомилкове відчуття партнера, на якого можна було б розраховувати в разі потреби. Іржі викликав у неї довіру й симпатію. Подобалося їй і те, що він нічого не розпитував, не виявляв набридливої зацікавленості. «Стриманий», – з повагою подумала Ірина.
Так мовчки вони проїхали тим безлюдним шосе кілька кілометрів…
– Ти не спиш? – Голос Іржі повернув Ірину з напівзабуття.
– Вже ні, – озвалася вона і почала закручувати важку косу.
Іржі обвів її струнку постать критичним поглядом і зняв з шиї квітчасту хустку.
– Зараз за поворотом, біля мосту, – пост фріців. Запам'ятай: ти – моя старша сестра. Ми веземо свіже гірське сіно для улюбленого рисака обера – начальника місцевого гарнізону, його кінь тільки цим сіном і живе. А я, як бачиш, доставляю його у містечко…
«Хоч би сказав у яке!» – подумала Ірина.
– У мене є перепустка, – продовжував Іржі. – А ти, поки я розводитиму теревені з вартовим візьмеш Квітку за віжки і потихеньку підеш через міст. І замотай оце. – Хлопець окреслив пальцем своє обличчя. – 3 такою виставкою гірськими дорогами без документів не ходять…
«Ось тобі й маєш! – здивувалася Ірина. – «Симпатичний хлопець». Не такий уже він і простий…»
А тим часом конячина, здолавши крутий підйом, завернула за скелю, й Ірина побачила, що шлях, яким вони оце плентаються, стрімко збігає до легкого мосту, що ажурним плетивом навис над грайливою гірською річечкою. На протилежному березі у розлогій долині ледь мріють у рожево-зеленій імлі гостроверхі будівлі невеличкого міста, як здалося Ірині, охайного і затишного.
Схилами гір збігають розмережані на нерівні клапті виноградники.
– Ой яка краса! – сплеснула долонями Ірина.
– Наш Склабін, – широко повів правицею Іржі, наче показуючи свої володіння. – Подобається?
Він був від душі задоволений тим враженням, яке справив на Ірину цей, на перший погляд, мирний куточок його землі.
– Зараз будь обережна: фріци вже помітили нас…
Візок з розгону вкотився на міст.
– Хальт! – заволав рудий німець, кидаючи недоїдене печиво і хапаючись за автомат, що відтягував пташину шию.
Іржі попустив віжки і, зіскочивши на землю, кинув їх Ірині.
– О, гер Шмульке! – Широко розвівши руки, він пішов назустріч фріцові. – Яка зустріч! Давненько вас не було на цьому вельми важливому посту…
– А, це ти знову із своїм сіном… – Бліда фізіономія німця витягнулася від нудьги і спеки. Очікуваної розваги не відбулося… – Не було, не було… – пробурмотів гер Шмульке. – А все через таких, як ти…
На обличчі Іржі закарбувався непідробний жах.
– Через нас?! Тобто ви хочете сказати, що через мене у вас, пане, були неприємності? Та боронь боже, я ж поважаю вас, як рідного.
– Авжеж! – перебив балакучого словака Шмульке. – Їздять тут всякі із своїм вином… – І він тоскно подивився на чисте, без єдиної хмаринки небо. – Та хіба ж втримаєшся у таку спеку!
Іржі співчутливо зітхнув, а потім довірливо схилився до веснянкуватого вуха:
– Можу порекомендувати, гер Шмульке, – божественний напій, нектар! – і витяг з бокової кишені брудних штанів невеличку пляшку. – Освіжає, бадьорить! Така дещиця, звичайно ж, не завадить вашій службі на благо фюрера і великої Німеччини! Хайль! – І викинув вгору праву руку з затиснутою в ній пляшкою.
Шмульке пожадливо зиркнув спочатку на пляшку, потім на Іржі.
– Гадаєш?
Іржі ствердно хитнув головою.
Німець, тяжко зітхнувши, знову звів очі до неба і звичним рухом сховав пляшку до кишені.
– А то хто з тобою? – кивнув він у бік Ірини, що потихеньку вела конячину по мосту і була вже майже на середині.
– Та хіба ж ви не знаєте моєї сестри? – здивовано вирячив очі Іржі.
– О, швестер! – ожив Шмульке. – Шейн! Ну-у… красива?
Вони обидва подивилися услід Ірині. Біля візка чалапала босими ногами – мов на ходулях – згорблена постать, голова якої була замотана линялою ганчіркою. Жінка якимось дерев'яним жестом піднімала віжки і стиха підганяла конячку, на що та, до речі, аж ніяк не реагувала.
Хлопець гірко зітхнув:
– Вона в нас той… – і покрутив пальцем біля скроні.
– А-а, ненормальна… – Очі німця знову стали олов'яними. – Гаразд, іди геть. – І поплентався під дерево, у затінку якого сиділо ще кілька солдатів.
Іржі полегшено зітхнув, витер спітніле чоло і попрямував до свого візка, коли раптом один із солдатів охорони ліниво підвівся і, все прискорюючи крок, пішов за візком.
«Ой господи, – жахнувся Іржі, – все пропало!»
Солдат тим часом наздогнав візок і саме заходив з того боку, де йшла Ірина. Але конячина, мабуть згадавши молоді роки, дзвінко заіржала і брикнула задньою ногою так, що німець ледве втримався на ногах.