Опівнічні стежки
Шрифт:
Іржі пополотнів. А ті, хто сидів під деревом, покотилися зо сміху.
– Ганс, – покликав гер Шмульке солдата, готового вже випустити чергу в оцю стару шкапу, – іди сюди! Це сіно для коня нашого оберштурмбанфюрера. Не стріляй!…
Коли під'їжджали до містечка, Ірина змолилася:
– Можна вже зняти хустку? Жарко…
– Можна, – буркнув Іржі.
Вони подивилися один одному в очі і голосно розреготалися, повалившись горілиць на духмяне сіно.
Це був щирий і відчайдушний сміх, сміх людей, які щойно пережили небезпеку. І їм захотілося сказати одне одному щось добре, розкрити свої серця, які нещодавно сковував жах, а тепер заполонила радість.
– А ти молодець, Магдо, – відхекавшись, мовив хлопець. – Здорово зіграла! Я й сам не повірив, що за мить перед тим на візку поруч зі мною сиділа красуня…
Ірина хитро примружила очі:
– Кажеш, красуня?…
Витягнувши ноги і зручніше вмостившись на сіні, вона із задоволенням подумала, що все не так уже й погано, як їй здавалося вранці, і що їй, може, ще пощастить виконати завдання.
– Слухай, Іржі, а чому твоя конячина, як підійшов той німець, почала брикатися?
У відповідь хлопець пирснув:
– Розумієш, у неї спрацював умовний рефлекс. Один з цих йолопів якось сунув їй під хвоста запалену цигарку. От вона тепер як побачить їхню форму, так і починає брикатися!
І знову над долиною задзвенів веселий сміх.
– Запам'ятається мені цей міст, – витираючи сльози, сказала Ірина.
– Його у нас називають мостом для Гражини.
– Чому?
– Тут своя історія… Хочеш, розповім?
І під розмірений цокіт підківок по бруківці перших вуличок Склабіна він повідав Ірині трагічну, схожу на легенду бувальщину.
– Син місцевого священика Тодора Коваржа любив блукати гірськими стежками…
– Стривай-но, – перебила його Ірина. – Як ти сказав, Тодора Коваржа?
– Так, Коваржа… А що, тобі знайоме це прізвище? – хитро примружившись, перепитав Іржі.
– Та ні, продовжуй, – попросила його Ірина, а сама з хвилюванням подумала: «Невже збіг?… А якщо це той самий Коварж, що конче необхідний мені? Ні, таке буває тільки у казках».
– Так от, – вів далі Іржі. – Люди часто бачили його на високій скелі, де він чекав на схід сонця.
Але якось він зустрів на стрімкій стежині дівчину з гірського селища і покохав її, як можна покохати лише у дев'ятнадцять літ.
Для того щоб прийти на місцеве побачення, Гражині – так звали дівчину – доводилося спускатися в ущелину і переходити вбрід швидку річку, яка під час дощів перетворювалася на бурхливий потік. Тоді юнак вирішив збудувати міст, щоб його кохана без перешкод могла приходити до нього на побачення. Син священика вивчився і став добрим будівельником. Він мріяв звести мости для всіх закоханих, щоб вони через найстрашніші прірви і найглибші ріки йшли назустріч одне одному. Але свій перший міст він збудував тут, у цій прекрасній долині, для своєї Гражини. Після приходу німців містечко стало опорним пунктом, а міст зв'язав партизанів з гір і мешканців Склабіна, що допомагали їм. Одного разу дівчина йшла до мосту з черговим повідомленням для міських підпільників і… потрапила у засідку…
Я знав її, – помовчавши, додав Іржі. – Вона була дуже красива… чимось на тебе схожа.
Хлопець замовк, і тільки руки, стиснувши віжки, важко лежали на колінах і ледь здригалися, виказуючи його внутрішнє напруження.
«Гай-гай!» – сумно подумала Ірина. – А чи не свою часом історію розповів ти мені, друже?»
Ще до того, як візок зупинився біля невеличкого кафе під скромною вивіскою «Затишок», Ірина твердо вирішила, що хоча чудес на світі й не буває, зате бувають щасливі розвідники, до яких, – до речі, не без підстав, – вона відносила й себе. Ірина вже зрозуміла, що цілком випадково натрапила саме на тих, хто на неї чекає. За це говорив і випадок біля мосту, і особливо ця історія, з якої, між іншим, можна було зрозуміти, що в цих краях активно діє дружина Яношика, про яку вона дізналася ще вдома і до якої вона мала прибути, якби не катастрофа. Отже, все переконувало її, що вона може покластися на цього хлопця, звичайно, у межах розумного…
Те, що відбулося далі, відкинуло будь-які сумніви щодо неймовірності розвідницького щастя.
– Заходь, – шепнув їй на вухо юнак. – Тут усі свої… – І вже вголос додав: – Добридень, шановне товариство! – зробив загальний уклін. – Здрастуйте, хазяїне найзатишнішого «Затишку» на світі! – І шанобливо стягнув з голови перед господарем свій картузик.
У кафе було всього кілька чоловік. «Мабуть, постійні його відвідувачі», – подумала Ірина. По тому, як усі вони дружно і по-приятельськи відповіли на вітання Іржі, Ірина зрозуміла, що хлопця тут не тільки добре знають, а й люблять. Тільки хазяїн – кругленький, невеличкий на зріст чоловічок з пухлим ротиком і рожевими щічками, які надавали його обличчю дитячого виразу, – енергійно перетираючи склянки за високим шинквасом, пробурмотів:
– Уже й полудень, а тебе носить десь нечиста сила… Чого забарився?
– Не бійся його, – схилився до Ірини Іржі, допомагаючи їй сісти до столика, – то він так, для годиться… І чого ви, дядьку Палічку, на мене гримаєте? Краще подивіться, яку гостю я до вас привіз. Можна сказати, підібрав на дорозі!
Іржі сперся ліктями на шинквас і щось стиха почав говорити хазяїну. «Далеко зайшла… На мосту… Квітка ледь не підвела…» – тільки й змогла розібрати Ірина, яка лише зараз у цьому прохолодному приміщенні відчула, як стомилася і зголодніла. А дядько Палічек, слухаючи розповідь, раз по раз позирав спідлоба то на Ірину, то на хлопця.
– А ти впевнений? – нарешті почула Ірина.
– Клянуся життям і святою Марією! – із запалом вигукнув юнак.
– Ну-ну, не гарячкуй, – зупинив його дядько Палічек. – Нате ось, освіжіться після дороги, – сказав він, наливаючи у склянку жовтавої рідини з великої пляшки, – і йдіть до внутрішньої кімнати… Там на вас уже давно чекають.
Ірина, нічого не розуміючи, все з більшим подивом прислухалася до цієї розмови. Хто ж такий Іржі?… А хазяїн кафе? І хто саме може тут чекати на неї? Чи не пастка це часом?… Ні, не схоже… То що ж тоді все це означає?
Один з відвідувачів, побачивши крізь скляні двері, як із-за рогу вийшли двоє солдатів, швидко повісив табличку з написом «Зачинено» і затягнув вікно і двері білою завісою.
– На, втамуй спрагу… і повір, що на світі навіть у такий клятий час можуть творитися чудеса. Не без допомоги простих смертних, звичайно! – І Іржі, широко посміхаючись, простяг Ірині склянку з вином…
– Добридень, – вклонився їй високий, ставний священик, напрочуд схожий на Іржі, але з широким пасмом сивини у густому волоссі.