Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Можу взяти вас з собою, якщо не заперечуєте.

На її превеликий подив, Рочестер погодився, але потім картав себе за безпідставну підозру, бо над усе не любив швидкої їзди. Ірина вела машину на шаленій швидкості, знаходячи в цьому якусь невимовну насолоду. З того часу вона дістала спокій і мала можливість і надалі зустрічатися із своїм зв'язковим, який під виглядом хазяїна бензоколонки і невеличкого кафе при ній, що стояли при виїзді з міста, мав чудову можливість бачитись і розмовляти з безліччю людей і, звичайно ж, з Ірен Кабардіною.

– Хелоу, Джеккі! – махнула

рукою Ірен до господаря, який сидів на. стільці, поклавши ноги на сусідній і насунувши на очі червону жокейську шапочку з довгим козирком. – У тебе знову поганий настрій і ти нікого не хочеш бачити?

– Дурниці, – пробурчав з-під козирка захриплий голос. – І взагалі, чи може людина колись відпочити, щоб її не торсали щохвилини?

– А ти помічника візьми, – співчутливо порадила Ірина, підтримуючи вже давно знайому їй гру.

Джек Вільямс, у дійсності ж капітан Мальцев, був відомий на всю трасу, його гострий язик і бурчливий тон викликали скоріше симпатію, ніж антипатію. А зовнішній екстравагантний вигляд – жилава фігура у пропахлій бензином спецівці і червона жокейська шапочка, що задерикувато сиділа у нього на голові задом наперед, – і поготів привертав до себе увагу численних відвідувачів і спричинив йому славу доброго буркуна, який і пригостить із жартом, і машину догляне ідеально. Тому біля його бензоколонки зупинялися частіше, ніж біля інших.

– Моя екстравагантність – то мій бізнес! – сміючись, пояснював Мальцев Ірині наодинці.

Нарешті Джек піднявся зі свого місця і попрямував до машини Кабардіної… – Мадам вип'є чашечку кави?

– Звичайно. До того ж у тебе зараз тихо, і ми, здається, можемо спокійно поговорити?

– Іди до кафе, а я зараз заправлю машину і прийду, – стиха проказав у відповідь Джек. – У мене для тебе є приємна новина.

Ірина з цікавістю подивилася на нього і попрямувала у затишок невеличкого заскленого з усіх боків приміщення – ліхтаря, як його називав господар.

За кілька хвилин Джек вже стояв біля агрегату, намагаючись запустити його для гості, щоб заварити каву. Але щось там у нього не виходило, і він стиха лаявся.

– Облиш, – не витримала Ірина. – Поговоримо й так.

– Добре, – погодився Джек, підходячи до неї. – Тоді випий хоч соку, не сидіти ж за порожнім столиком.

– І як ти управляєшся з усім своїм хазяйством, коли тут людно? – запитала Ірина. – Адже важко одному…

– А ти б хотіла, щоб тут вешталися зайві очі? – глузливо перепитав Джек.

Ірина відповіла на це, удавано жахнувшись:

– Боронь боже! – і додала вже серйозно: – Ось тобі чергове повідомлення, передаси в умовлений час.

Змахнувши невидиму пилинку зі столика Ірини, Джек непомітно взяв з її руки малесеньку скручену трубочку паперу. Потім встав, нависаючи над нею всім своїм жилавим тілом, і пробурмотів, що таке вже у нього життя – жодної вільної хвилини від цих відвідувачів. Обоє весело розреготалися.

– А ти так добре граєш свою роль. Якби не знала заздалегідь, з ким маю справу, навіть і думки не мала б про твоє справжнє обличчя…

– Служба, – відповів на це Мальцев. – Доводиться грати на «відмінно», як сама розумієш. А тепер про

новину. Я одержав повідомлення, що до твоєї школи прийшов новий «клієнт», чи не так?

– Так, – здивовано відповіла Ірина. – Та чи мало їх приходить до нас… До того ж я зараз про нього повідомляю.

– Так от, – перебив її Мальцев. – Булась зголосився працювати з нами. Він хоче спокутувати свою провину перед Батьківщиною.

– А це не провокація? – спитала Кабардіна.

– Ще невідомо, все може бути. Хоча у контакт з нашою людиною у Польщі він уже вступив. І потім, коли виїхали звідти до нас, поводив себе так, як годиться. Отже, тобі вирішувати, чи зможе він працювати з нами, чи ні.

Ірина надовго замислилася.

– А як же мені його перевірити? У душу ж не зазирнеш і, ворог він чи ні, не спитаєш…

Мабуть, не слід зупинятися на тих почуттях, які по черзі відбивалися на обличчі Булася, коли недоступна і велична місіс Ірен сказала йому під час заміської, прогулянки: «Друже Буласю – товаришу Тесленко, ви ще чекаєте привіту від дядька з Києва?»

На той час вже закінчувався курс його навчання у школі, і Кабардіна з чистим серцем відпускала його назад, знаючи, що він не підведе…

* * *

Булась відкрив очі від того, що його сусідка, смачно позіхнувши, підвелася з крісла і, звичним рухом поправляючи зачіску, попрямувала до пілотської кабіни. Він провів її поглядом: «Задрімав я, чи що?» – здивувався.

Його думки, такі хаотичні і нервові на початку рейсу, потекли рівно, і Булась відчув ту знайому ясність і зібраність, які завжди приходили до нього у найвирішальніші хвилини його життя.

«Ото б здивувалися мої любі шефи, коли б побачили свого вірного бойовика на борту радянського літака, та ще у сусідстві з такою симпатичною стюардесою!» – Булась посміхнувся. Але Бень і Заламай, та й сам полковник Рочестер були далеко, а Булась мав сьогодні нарешті побачитися із своїм справжнім керівником – генералом Микитенком.

Вони ще жодного разу не зустрічалися. Тож яким має бути генерал? За його наказом Буласю довелося здолати сотні кілометрів. Навіжений… здається, саме так назвав його тієї пам'ятної ночі перед походом «великою стежкою» до Мюнхена велетень з очима-жаринками – Помпа. Буласю на хвилину стало сумно. Скільки років спливло?… І яких років!

– Наш літак прибуває до столиці Радянської України – міста Києва! – задзвенів у динаміках професійно урочистий голос…

– Заходь, Олексію Петровичу, заходь, друже! – Генерал Микитенко вийшов з-за столу, простягаючи полковнику руку.

Якусь мить вони мовчки дивилися один одному у вічі, потім сіли поруч на шкіряному дивані. За довгі роки спільної служби ці два сивих чоловіки не тільки навчилися розуміти один одного без слів, а й міцно подружилися. Ще б пак! Скільки безсонних ночей провели вони за одним столом, скільки світанків стрічали разом у лісах, на вістрі найнебезпечніших операцій… І сьогодні, як відчували обидва, настане саме такий момент.