Операція «Кришталеве дзеркало»
Шрифт:
—І ви приїхали сюди, щоб відшукати це дзеркало? — проясніла на виду Рамузова дочка.
«Дурненька», — подумав Альберт. Проте відповів серйозно:
— Неодмінно знайду.
— Це дзеркало дуже цінне?
— Воно зроблене з чудової породи кришталю й оправлене в золоту раму. Під впливом заклинань у ньому можна було побачити потойбічні видіння.
— Джон Ді був неабиякий мастак будувати апарати для містифікацій, — з явною неохотою говорив Рамуз. Здавалося, що думками він витає десь дуже далеко. — За часів короля Генріха VIII, коли в Кембріджі створили академію, Ді був призначений на кафедру грецької філології.
Помовчавши трохи, Рамуз додав:
— Якщо ви цікавитеся таємницею «кришталевого дзеркала», то, можливо, при наступній зустрічі я зможу вам більше розповісти про це. Здається, мені одному вдалося розв'язати цю загадку…
Тільки під час десерту Альберт ризикнув поставити Рамузові основне запитання:
— Ви казали мені, що були знайомі з Перкуном. А Рокиту… ви теж знали?
Учитель перестав їсти. Його дочка зблідла.
— Я гадав…
— Ви гадали, що мене цікавить тільки Джон Ді?
Рамуз знизав плечима.
— Я в цьому анітрохи не сумнівався… — Старий згорбився, руки його безсило впали на коліна.
Альберт відсунув десертну тарілочку. Закурили. Мовчання Рамуза ставало нестерпним.
— Просто мене цікавить, що він собою являє. На моїх очах його люди вбили кількох чоловік. Хіба цього мало, щоб зацікавитися ним? Я вам скажу зараз прописну істину, але в ній чимало правди: як зрозуміти майбутнє, коли не можеш розібратися в тому, що діється на твоїх очах? Як можна уявити собі хоч би того ж Ольбрахта Ласського, великого авантюриста, навіть злочинця і водночас гарячого патріота, готового на будь-які жертви для блага вітчизни? Можливо, отаким був і Перкун, про якого ви мені розповідали? З усіма його протиріччями. Коли читаєш монографію про Ласського, просто важко повірити в існування такого складного людського характеру. А такі ж самі люди можуть жити і в наш час, поміж нами?
— Перкун, Рокита? — Рамуз стенув плечима. — Навіть саме порівняння, здається мені, несерйозне. На суді Перкун підтвердив правильність пред’явлених йому звинувачень, але не визнав своєї провини. «Не можна звинувачути людину за те, що вона любить свою вітчизну», — сказав тоді Перкун. Він був сільським учителем. Так само, як і Рокита. І… Яруга, новий начальник повітового управління держбезпеки. О, я їх дуже добре знаю. До війни ми разом займалися в повіті позашкільним вихованням дітей. Власне кажучи, вони всі троє повинні сидіти сьогодні в класах і навчати. У нас подейкують, нібито підпіллям керують синки великих землевласників і капіталістів. Неправда! Ті розкошують у нічних ресторанах, пропиваючи те, що вціліло у них після конфіскації майна. Каштани з вогню витягають для них отакі вчителі. А Махно на Україні? Він, здається, теж був учителем. Чи, може, священиком?
— Перкун викладав польську мову, — вів далі Рамуз після паузи. — Його накази й відозви до населення написані прекрасною літературною мовою, з ліричними відступами, уривками з віршів геніальних народних поетів. Рокита—математик. Холодний, точний розум. Майстерний вбивця, владолюбний, з садистськими нахилами.
— А Яруга?
— Викладач географії в нашій гімназії. Але чи не занадто ви допитливі?
Альберт загасив сигарету в попільничці. Підвівся з-за столу.
— Я приїхав, щоб довідатися про Ді і Келлі. Якщо ви можете показати мені свої нотатки, то подасте мені неоціненну допомогу.
— Я повинен спершу перебрати папери… — завагався Рамуз.
— Це забере багато часу?
— Принаймні днів зо три. — В голосі Рамуза вчувалася непевність. Він знову не знав, хто ж, зрештою, його дивний гість.
— Гаразд. Я зайду до вас через чотири дні.
Повернувшись на віллу, Альберт викупався, спакував чемодани. Один із них, більший, засунув під ліжко. Другий вирішив узяти з собою. Уже в плащі й капелюсі з чемоданом у руці він спустився вниз і заглянув на кухню, де метушилася господиня.
— Мені треба на кілька днів виїхати з Р., — пояснив він. — Кімнати я не здаю — там залишилися деякі мої речі, і хочу заплатити наперед за два тижні.
У кухні поралася служниця. Ледь помітно кивнувши головою, він дав зрозуміти Рачинській, що хоче поговорити з нею наодинці. Вони перейшли до вітальні.
Альберт якось невпевнено усміхався, обличчя його було заклопотане й зніяковіле.
— Я в цьому містечку нікого не знаю, — почав він збентежено. — На жаль, якось так склалося, що в мене залишилися тільки… долари. Я боюсь міняти їх на злоті. Знаєте, в чужому місті… Чи не взяли б ви плати в іноземній валюті?
— Так, так. Будь ласка…
Вона сказала йому про курс паперових доларів. Альберт витяг гаманець із задньої кишені штанів. Коли він відраховував для неї гроші, Рачинська заглядала йому через плече. Їй здавалося, що гаманець аж розпирає від товстих пачок банкнотів.
«Перш ніж повідомити про мене в УБ, вона ще постарається потрусити мої кишені. Отже, в мене є трохи часу», — думав Альберт, цілуючи напахчену руку господині.
— Повертайтеся якнайшвидше, — прошепотіла вона, міцно стиснувши на прощання його долоню.
Ішов дощ. Альберт сховався під балконом двоповерхового будинку на базарному майдані, що освітлювався одним-однісіньким брудним ліхтарем.
У вузькій смузі світла раз по раз мелькали згорблені постаті людей з мокрими, немовби заплаканими обличчями. Всі кудись поспішали. Звідсіля, як сказали Альбертові, щовечора у Домброву відходив автобус — точніше, звичайнісінька вантажна машина, перероблена під автобус.
Альберт чекав уже близько години, так само, як іще кілька чоловік, що поховалися від дощу під балконами й низами будинків.
Несподівано в смузі світла з'явилася висока худорлява жіноча постать. Альберт помітив її надто пізно, щоб устигнути відвернутися. Рамузова дочка зупинилася поруч із ним, кокетливо заглянула в очі.
— Ви надумали повернутися до Варшави? Якщо не заперечуєте, можу провести вас на вокзал.
— Я їду в Домброву, — не було сенсу обманювати: автобус міг підійти з хвилини на хвилину.
Її кокетство вмить щезло. Вона понуро мовчала.
Альберт спробував пожартувати:
—Їду по «кришталеве дзеркало».