Орігамі-Блюз
Шрифт:
Поволі розвиднюючись, виникає назва «ПОЗА КАМЕНЯ». Текст: «Чатує невидима, невловна кінокамера - вічний спостерігач, особистий страж кожного на межі у потойбіччя. Він переслідує усе життя, немов хрестовина з дротиками - маріонетку, цей внутрішній й водночас сторонній - відсторонений спос терігач». Голос гугнявий, одноманітний. Зобра ження: Мрія зачиняє двері й до упору відкручує крани, щоб напустити гарячої пари, зігріти холодну мушлю ванни. На мить вскочила до кухні - лишає на підлозі калюжі - захопила попільничку, цигарки й сірники стосиком - мерщій назад - змішувати дим і пару.
Відсахується від каламутного дзеркала, ніби помічає на своїх губах чужі думки… Закадровий текст: «…як добре, дорога моя, що смерті не боюся я,
Зображення: Мрія занурюється у воду до підборіддя. Недопалки перехнябленими пото пельниками зринають у попільничці, наповне ній брудною від попелу водою… видно, як у гарячій ванній боляче калатається серце, метається по колу, немов риба у сажалці… нічним птахом серед білого дня, рибою, що черпає пісок зябрами, тріпоче й б’ється вже поза межами плоті, засліплене… мерехтіння болю…
Зображення у кольорі: червона вода невідво ротно тікає - відносить із собою свідомість.
Мрія занурюється у зливу душу - зіщулюється молюском, в якого всадили голку, охоплює колінами голову, руками - коліна, червоні патьоки облизують гіпсові ноги й тікають у стік разом із водою - рожевою, як червневе світання… На екрані з’являється логотип «дизайн журналу «НАШ», після чого під гуркіт водяного струменя на екрані виникає зображення розкішної джакузі, по краях якої розставлено й розкидано якісь декадентські небезпечні леза, флакони, сигарети, панчохи, мундштуки, коньяки й таке інше, а у ванній потворно скорчилася напівздута закривавлена ґумова секслялька. Над її головою незугарно виведено по лискучих кахлях венозною кров’ю:
«Мєня нікто нє любіт!» Сумний напис зісковзує вниз, жмакаючи відчайдушнокічові літери. Ч/ б. Німа порепана плівка: Самотнє шосе під дощем. На узбіччі - великий мовчазний валун.
Наступний кадр: На узбочині під дощем (чорно біла плівка порскає, немов свічка на вітрі) зіщулилася дівчина, схожа на Мрію, сховала голову в коліна, коліна - у власні обійми, з торочки на джинсах стікає на босі ступні дощова вода. Стопкадр. Плівка мерехтить. На узбочині самотнього шосе - великий мовчазний валун.
Плівка обривається… Одноманітний голос з магнітофона: «Зринає черевом остання риба в ту мить, коли вода стає живою!» у темряві екрана. Кажуть, якщо сидіти на узбочині й вдавати з себе камінь, то повз тебе пройдуть усі, кого ти мав зустріти протягом життя.
Може, Мрія сиділа в пустелі? Або цей чоловік, Макс, був казковим велетнем, який зупинився перед її розчахненими вустами й затулив своїми стегнами весь світ? Скам’яніла лялька… Крупний план. Наїзд. Знову виникає назва «Поза каменя»… Мрія тікає від телевізора. Біжить до виходу, долає східці, що ведуть на вулицю, у двір, але… шлях виявляється східцями нічного клюбу в стилі industrial, до якого Мрія спускається, попри те, що бігла начебто вгору.
Мрія опиняється у величезному похмурому клюбному залі з барною стійкою посередині.
Техногупання оглушує Мрію. Від спалахів кольорового світла у прокуреній, напхом нап ханій людьми темряві Мрію нудить. Вона не може оговтатись, доки не відчуває чийогось тіла, що притуляється до її тіла. Перед очима все пливе, все йде обертом, в голові гуде, але вона змушує себе вдивитися в того, хто її обіймає. Це, зрозуміло, Флеш. По його губах Мрія бачить, що він щось говорить до неї. І навіть чує, як долинає крізь дискотечні децибели його голос, але слів не розуміє. До них підходить смаглява дівчина в яскравочервоній мінісукні. І очі, й волосся дівчини, стрижене під каре, - такі чорні, що здаються неприродними. Дівчина бере Мрію за руку й веде до гурту танцюючих повз столики, позварювані з каналізаційних люків і труб. За тими конструкціями на великих розфарбованих автомобільних шинах сидять п’яні люди й дудлять пиво. «Я - Раміна», - називає себе дівчина, наближаючи своє лице майже впритул до Мріїного обличчя. Вустами Раміни пробігають полиски флуоресцентного світла, окреслюючи їхню бездоганну форму, зафіксовану густим шаром прозорого блиску для губів. Раміна проводить кінчиком язика по сліпучобілих зубах, притискається до Мрії.
Дихання Раміни відгонить пивом, якого не може забити ґумка. Мрія відчуває, що Флеш дивиться на них. Вони танцюють дуже повільно, хоч довкола всі жваво гоцають. Раміна весь час відчужено посміхається - так, ніби те, що вона робить (а саме: облапує Мріїне тіло, прити раючись щоразу щільніше), не має до неї жодно го відношення. Чимдалі Мрія вдивляється в обличчя Раміни, тим глибше занурюється у бентежливе відчуття, що ця дівчина чимось невловно подібна до Флеша. Ця схожість проступає, неначе над вогнем лист, написаний молоком; й не лише зовнішня - схожість в манері посміхатися, торкатися, в рухах та жестах, в інтонації, з якою Раміна назвалася (це єдина вимовлена нею вголос фраза, і вона досі бринить в осерді Мріїного страху о Раміна, Королева Польових Мишей!..). Очі Раміни такі темні, що в них неможливо угледіти геть нічого, ані натяку на думку, чи настрій, чи намір… Мрія збуджується і теж починає спочатку непевно пестити, а згодом грубо обмацувати Раміну.
Власна поведінка й присутність Флеша в ролі спостерігача доводять Мрію до такого шалу, що вона остаточно забуває про довколишніх (і навіть про Флеша), здирає зі стегон Раміни умовні трусики й занурює руку в її міжніжжя. В руці Мрії опиняється гарячий набряклий пру тень.
В очах Мрії чорніє, зблискує й знову - повільніше - темніє від крику Флеша. Мрія рвучко підхоплюється в ліжку, розплющує очі й безтямно дивиться в простір перед собою.
Мрія нічого не розуміє: в глибині незнайомої по рожньої кімнати з вкритими шаром жовтуватої крейди стінами - вульвоподібний отвір високого ґотичного вікна.
Тіпаючись від жаху, Мрія зістрибує з ліжка й падає на підлогу: старовинне, вирізане з темного дерева ліжко виявляється дуже високим. Услід за Мрією з ліжка повільно зісковзує шовкове простирадло кольору чайної троянди. Підлога з дерев’яних дощок - холодна, як мармур. Вікно забрано кволо підсвіченим ззовні вітражем, що зображає сцену злягання Жінки з Драконом, себто Змієм. Мрія підводиться, помічає, що вона гола, загортається в холодний шовк простирадла і йде до вікна. Якийсь час вона роздивляється вітраж. Потім, змикитивши, як відчиняється вікно (рама без жодної клямки), хапається за нижню частину шиби й щосили тягне її вгору - спочатку однією рукою, притримуючи іншою простирадло на грудях, потім - обома.
При цьому ламає нігті, а простирадло сповзає, оголюючи тіло, до босих закоцюблих ніг, але шиба, хоч і важко, піддається, піднімається на половину, залишаючи для споглядання нижні частини тіл Жінки й Змія. Вітраж, здається, жев ріє власним світлом: за вікном - чорна пустка.
Звідтам віє нетутешнім жахом мертвої прірви.
Мрія відчуває, що в цьому зовнішньому просто рі - не просто нічого не видно у щільній темря ві - там справді нічого нема! Захлинаючись страхом, Мрія істерично намагається опустити шибу, зриваючи залишки нігтів до крові. Флеш кричить у Мріїному сні.