Орігамі-Блюз
Шрифт:
В кадрі: елегантні чоловічі мешти злодій кувато озираються й у два прийоми запихають панчоху під крісло. В офісі відбуваються дивні речі: кактус на підвіконні перетворюється на восьминога й тягнеться мацаками до арку ша з віршами (щойновипеченого принтером закоханого компа); електрочайник допиває каву; чоловічий голос бубонить з телефона:
«бубабубубабубубабу…» (телефон кривляється, факс вивергає «хихихи…»). Панчоха на магається визирнути зі своєї схованки, напру жується все більше, доки не перетворюється на жирафу…
Голос за кадром (з одноманітною невбла ганністю лінгафонного курсу): «Care kills the cat…»
Макс сідає потурецькому. Закурює. Лягає поруч із дівчиною.
Від’їзд. Тепер пляма
Хриплуватий низький глухуватий голос дівчини спокійно й повільно: «Пиво постав до холодильника».
Цілий день Мрія, неначе маніяк, намагається ідентифікувати дівчину зі сну: Мрія впевнена, що та існує десь і, можливо, навіть зараз - поруч з Максом. У неї є улюблена марка пива, вона курить ті ж сигарети, що і Мрія, до неї можна не ревнувати, бо вона - схожа на Мрію.
*Сон. Приклад третій. Прозорі й мінливі барви. Акварель. Вода, Місяць. Сеча, кров, лімфа, слина, очі. Західний вітер.*
Мрія розгублено дивиться на концертний рояль з прозорого блакитнуватого шкла, схо жий на велетенську медузуаурелію. Замість клавіш клавіатура рояля складається з прозо рих людських пальців, кожна октава - пара рук. Але у повній октаві має бути вісім нот, а у парі рук, як відомо - десять пальців. Тому Мрія вагається: вона не знає, які саме пальці відрубувати великим мачете, щойно виявленим нею у власних руках. Вона озирається й бачить себе на сцені великого залу, до якого вже починає заходити перша публіка. Мрія рішуче розмахується й вперіщує по останній зліва октаві - пальці з сичанням спурхують у повітря, розсіюючи довкола іскри бенгальських вогни ків. Цієї ж миті Мрію оглушує крик Флеша й вона упускає мачете, одночасно опиняючись у фойє біля гардероба.
Мрія заходить до вбиральні концертного залу «Україна» й зупиняється перед величезним люстром. Так довго й незворушно вдивляється у нього (кілька зграйок дівчаток за цей час встигають попісяти й випалити свої цигарки, прилаштувати зачіски на порожні кульки мане кенних голів - ніби совкові ляльки в універ мазі), що, врештірешт, знаходить там Макса, витягує його пильним своїм поглядом з країни його сновидінь, зі звичного укладу його життя.
Притягує його мацаками волосся, притискає до грудей і вилітає з вбиральні - туди, де немає жодного люстра, аби він не зміг вже піти від неї, повернутися у свої сновидіння, у звичний уклад свого життя. Вони проносяться алеями попри осінь, мов біси у весняній мжичці, вони забігають до метро - тут під землею, після нічних паркових тунелів, кволих ліхтарів, понизаних на голі віти коматозних дерев, Макс перетворюється на полоненого Орфея, ув’язненого Мріїним бажанням. Мрія привозить його додому й викидає у смітник разом із квитком на концерт - непотрібні пожмакані папірці очікувань, які не виправдалися. Кухон на мушля заповнена прозорою рибою, Мрія мусить її фарширувати. Мрія закасує рукава, занурює руки в рибну масу, але жодної рибини не може вхопити - та вислизає з рук. Тут Мрія згадує, що свій мачете вона загубила в
«Україні» - і все, як їй здається, через Макса!
Мрія вирішує повернутись по своє лезо, вихо дить з дому, потрапляє до метро, виходить в якомусь парку й опиняється біля концертного залу КПІ. Мрія розуміє, що до «України» вона вже не встигне доїхати - концерт закінчиться, зал зачинять. Вона повертає назад до метро, шукаючи дитячий майданчик, де можна було б сісти на гойдалку й покурити. Мрія знаходить майданчик, але не знаходить запальнички.
На гойдалці хтось є, але крізь темряву нічого не видно. Мрія підходить попросити вогню й бачить на гойдалці Макса, верхи на якому си дить Ліна, режисер відеомонтажу з телеканалу «Кантор», і трахає його так, що аж іскри, схожі на бенгальські вогники, розлітаються довкола - від кожної можна підкурювати. Макс рвучко рухає Ліну за сідниці на себе, дивиться на Мрію, посміхається. Невідомо, хто кричить - Флеш чи Мрія, але Мрія захлинається криком, крик затоплює пронизливим болем непогамовних ревнощів увесь світ - Мрія прокидається.
«Смерть тобі, смерть тобі», - витьохкує серце молоточками розбитого піаніно, вигупує доробалом, вибрязкує зап’ястками на жилавих руках ката. «Прокляну тебе, прокляну тебе!» - сичить душа, сходить ропою сліз - вичавлює із зіниць кристали солі. Звивини мозку судомить від ревнощів: «Смерть тобі, смерть…»- «Прийди, прийди до мене», співає волосся, звивається у покарлючених пальцях, стікає сонячною плазмою, волає ніжніших рук - не цих, мазохістських.
«Прийди, і я удавлю тебе», - спазмує горло у зашморгу самотньої люті. Знесилені вії падають на німі обтріскані вуста. «Прийди, прийди до мене, і я удавлю тебе, прокляну тебе, смерть тобі, смерть…» Оболонка, яка втратила кохання, може підім’яти під себе все, що знаходиться всередині неї, творить життя, і жиє і зветься особистістю… Розіп’яти, розтяти його на кож ній під ним хвойді, щоби не зміг відкрутитися!
Коли його немає поруч - його надто багато, він затоплює каламутним болем невгамованих ревнощів увесь світ. Вона захлинається. Захли нається поступово, болісно… Світ вирує й збі гається у його волоссі віддай їй світло дощу що струменить з травневого твого волосся!… про чинена кватирка скиглить - блима, немов підбите око… Ноги розтинають простирадла в анатомічному театрі ліжка. Кривавість соко витих вуст наклеєна на стогін. Сині сльози понизані на вії. Біси відносять сизий профіль сну… Вуста ласують ім’ям, смакують ім’я, що розмикає їх з легким сплеском уві сні. Вуста кремсають ім’я, що з сичанням виривається з душі - птаха в агонії. Квінтесенція ненависті.
Ненависть - супутниця безпорадних, брак очікуваної підтримки від того, кому довіряєш свою вразливість. Це безпорадність тварини, яку приручили й позбавили себе жодної за це відповідальності. Ненависть - це примітивна і тому дуже поширена форма кохання. Скалічені через позбавлення крил янголи підтримують демографічну рівновагу роду людського.
Мрії невимовно сумно. Вона знає, що Макс трахається з Ліною. Мрія щодня - як на вахті - виконує ритуал марнотратства побутової магії: прибирає зі столів й ховає по шухлядах ножі й виделки, відставляє у безпечне місце сільницю.
Днями полює на вістря й сіль, чия концентра ція скерована на її сонячне сплетіння. Полює на ключі й англійські шпильки, прибирає їх до рук: ключі повинні лежати в кишенях матеріальної зачохленості скелетів інтуїтивного дива буття, шпильки мають бути защепнуті, зачинені, немов замки, ключі від яких дисципліновано засинають по кишенях Всесвіту. Всім цим неоднозначно тривіальним предметам Мрія намагається заборонити перетворюватися на символи сварки. Але в їхній з Максом квар тирі всі предмети перетворюються на сим воли підтвердження неуникності сварки, під писи й печатки під вердиктами про страту «цивілізованості стосунків». Мрія прокидається з передчуттям чергової чвари, через десять хвилин виявляє ключі на кухонному столі, Макс та Мрія гризуться серед сутінкових лаштунків, не вмикаючи світла, вночі Мрія, готуючи собі надцяту дозу кави, просипає сіль…
В кожній каві живе тюлень який майже ніколи не виринає щоб показатися відвідувачам зоопарку кожний плястерок цитрини - смерть метелика в менопаузі літа гадаєш так просто померти?..
Незрозуміло, що є первинним - прикмета до свари, чи спочатку була свара, а до неї виникає підтвердження? Макс трахається з Ліною. Мрія не хоче нікого, тим більше - Флеша. Вона хоче піти й утяти собі вени, щоб попуститися.
Але Мрія знає - все лайно її життя має піти саме по собі, воно спливе колись, просто треба набратись терпіння й перечекати. Депресняк PORTISHHEAD. «Портішхед псує голову»…