Орігамі-Блюз
Шрифт:
Мрія сіпається від його крику і, вдарившись головою об кут свого нічного столика, про кидається під гуркіт падіння керамічного свіч ника у вигляді жаби, якого недбало поставила вчора на самісінький край, та під стукіт згарка свічки, що викотився зі свічника.
*Сон. Приклад другий. Прохолодні лискучі барви. Гуаш. Земля, ґрунт. Скелет, хребет, кістки. Північний та північносхідний вітер.*
Глупої ночі Мрія йде якимось селом. Рап том розкриваються чорні небеса. Повня аква мариновою блакиттю підкреслює вугільну чор ноту тіней, абрисів, силуетів - від телеантен на дахах до останнього листочка на кущах. Мрія відчуває натхненноділове нічне життя їжаків. Її цікавить й бентежить тільки
Голос режисера, схожий на бензолпилу:
«Третій дзвоник. Три… Почали!»
Клацає перед очима напис: «ДІЛЯНКА А-67Z».
Вкривається обережними тріщинами гіпсова маска смутку. Тріщини охайні, як сплетіння голих виноградних лоз на обтрісканому вап ні стіни старого будинку. Ти ж знаєш, що відбувається з тими, хто втрачає свою маску (це ще гірше, аніж розбити люстро?), яка за бобонність, ні, це все одно, що для слимака - втратити мушлю (і одразу ж хтось зіштовхує його з виноградного листка на грудку червоного пекучого перцю чілі), гаряче, їж свої канапки…
Будь ласка, ще дві подвійні кави та двічі по сто коньяку… дим обплітає всі предмети сивими - ніби в інеї - виноградними лозами, каламутна напівтемрява навіює сон з розплющеними очима, сон тремкий, як світло в акваріумі, де повільно пересуваються круглі столики з актиніями прозорих попільничок і драглистими протуберанцями порожніх слоїків з погризеними трубочками для коктейлю… залишки пива живим мереживом жевріють на склі величезних бокалів з емблемами… ганделик «Равлик» в льошку, в центрі Старого Міста… охоронець викидайло на дверях, в руках - скрипкаальт, він подеколи грає «Чардаша»… столики у тьмяному освітленні схожі на антикварні шахівниці…
Голос режисера, схожий на бензопилу:
«Стоп! Фігня! Брехня! Пафос! Все з початку.
Раз… Почали!»
Клацає перед очима: «ДІЛЯНКА А-67Z.»
Вкривається обережними тріщинами гіпсова маска смутку. Тріщини охайні, як сплетіння голих виноградних лоз на обтрісканому вапні стіни старого будинку. Граємо в нісенітницю, тільки без папірця (у неї такі синці під очима, ніби вона штрикається героїном… дим обплітає всі предмети сивими - ніби в інеї - виноградними лозами, каламутна напівтемрява навіює сон з розплющеними очима, сон тремкий, як світло в акваріумі, де повільно пересуваються круглі столики з актиніями прозорих попільничок і драглистими протуберанцями порожніх слоїків з обсмоктаними трубочками для коктейлю… за лишки пива живим мереживом жевріють на склі величезних бокалів з емблемами). Ти починаєш, я продовжую, ані на мить не замислюйся, від повідай одразу. Гаразд, «виголити фрагмент з кішки… -… в стилі жахливої панкової плі шини… -… у вигляді тренувального полігону для бліх… -… супінатори для мізків та ортопедичні рукавички… -… рецепт від плоскостопості лівої мозкової півкулі… -… дуже простий: треба похилити мізки… -… в усіх напрямах - трубами з рідким неоном… -… що тече, як звук реактивного літака… -… коли зливаєш воду в клозеті…» Приїхали! Поїхали, допивай…
Цигарку розчавлює об шкло попільнички при тиском пальців - вона випускає їдкий дим, як спрут - каламар…
Голос режисера, схожий на бензопилу: «Сто оооп! Лайно! Ти розумієш, ви обоє розумієте, що от ви зустрілися, а говорити вам нема про що, тому що ти його ненавидиш, але ти - делікатна людина й навіть собі не хочеш в цьому зізнатися, ти не знаєш, навіщо ти прийшла на цю довбану зустріч, а ти - ти її несамовито хочеш, але ти такий, бляха, крутий хлопець, ти самовпевнений супергерой (комплекси з тебе так і лізуть, але ти навіть помислити не можеш, що це може хтось помітити!), ви обоє поводитеся як справжні ідіоти, але ти - невимушено. Невимушено.
А тобі - тільки здається, що невимушено!
Поїхали!»
Клацає перед очима: «ДІЛЯНКА А-67Z.»
Вкривається обережними тріщинами гіпсо ва маска смутку. Тріщини охайні, як сплетіння голих виноградних лоз на обтрісканому вапні стіни старого будинку. У неї такі синці під очима, ніби вона штрикається героїном… дим обплітає всі предмети сивими - ніби в інеї - виноградними лозами, каламутна напів темрява навіює сон - з - розплющеними - очима, сон тремкий, як світло в акваріумі, де повільно пересуваються круглі столики з актиніями прозорих попільничок і драглистими протуберанцями порожніх слоїків… викидайло альтист біля дверей… здуріти можна!.. залишки пива живим мереживом жевріють на склі величезних бокалів з емблемами… (Порожні слоїки постійно міняє офіціантка, аби картинка лишалася незмінною). Вона мовчить через те, що весь час щось або п`є, або їсть, або за курює сигарету. Він мовчить, вдає, що його все влаштовує. Врешті все з`їдено, випалено й випито. Останню цигарку розчавлює об шкло попільнички притиском пальців - вона ви пускає їдкий дим, як спрут - хмару чорнила…
Він важко підводиться, стоїть, доки вона щось шукає в торбинці, потім одягається й лише тут підводиться теж. Вона рушає до виходу, пропускаючи кельнера, котрий іде прибирати їхній столик, не помічає, що її супутник не рушив з місця - тому зіштовхується з ним й рефлекторно відсахується з миттєвою непідконтрольною від разою. Він легко торкається її плечей, та від чувши цей блискавичний сплеск огиди, опускає руки, важко повертається, прямує до виходу…
Голос режисера, схожий на бензопилу:
«Стоп. Все. Молодці, дуже добре. Можете годи ну перепочити». Світло вимикається й вми кається. Мрія знову бачить себе на початку сну.
На її шляху опиняється біле кошеня. Мрія знає, що воно виведе її до Моря. Тому прямує за білим хвостиком кошеняти, доки воно не завертає до якоїсь хати. Мрія розчаровано вагається на порозі. Відчиняються двері, ніби хтось впускає кошеня, але при цьому чийсь голос звертається до Мрії: «Проходьте, баришня!» Мрія долає навпомацки темний коридор, штовхає двері, на які натикаються її простягнуті руки, й сліпне.
Двері прочиняються прямо на гірський плай, довкола - скелі, порослі кипарисами, ялівцем, покарлюченими соснами, внизу - море. Мрія чує позаду себе крик Флеша й обертається, але двері затраснулися й зникли. Мрія сідає на великий сріблястий камінь. Похмурий день, в повітрі висить гроза, альбатроси тусують поруч із Мрією, не наважуючись наблизитись до моря.
Мрія дивиться вниз - туди, де штормові хвилі розбиваються феєрверками шампани об кам’яні нагромадження. Далеко в морі - фрагмент чорного неба, покресленого блискавицями, з’єднаного з видноколом завісою зливи. Це гроза в морі. З бічної хмари раптом вивільняється, витягується, видовжується чорний поросячий хвостик. Росте, перетворюється на свинцово сірий стовп. Там, де цей неймовірний хобот торкається води, виразно видно потужний конус кольору печального й суворого сірого моря.
Це водяний смерч. Він п’є воду з моря. Мрія зачудовано спостерігає, як поруч поступово утворюється з хмари другий смерч, потім - по мірі того, як блякне перший, - поруч з другим утворюється третій, найвеличніший.
Картинка наближається, ніби Мрія дивиться в бінокль. Наступної миті вона опиняється біля сплюндрованої мечеті, понад якою на тлі далеких гір висить в повітрі густозелена розлога японська сосна. Мрія розуміє, що знаходиться у Сімеїзі. Але довкола - знову ніч.
Зашпортане місячне ряботиння розбігається кривим асфальтом. Повз несуть небіжчика в білому савані, неначе зламану хризантему.