Орігамі-Блюз
Шрифт:
Нульове число нульового місяця. 00:00 на електронному годиннику (очі або люфи часу, яких немає на круглих мармизах механічних циферблатів). Голос з магнітофона декламує на тлі прокволого саксофона:
Сонце змінює шкіру від вітру судомить щелепи виходжу на балкон з неба звиса білизна хмари затопили кімнату…З кухні відлунює телефон. Доводиться покидати балкон. Задовольнити цей клятий пристрій зв’язку з лакеями лаштунків та деко рацій.
Зі слухавкою між лівим вухом й лівим плечем, цигаркою в зубах, попільничкою та сірниками в одній руці й мінералкою в другій Мрія
Краплі дощу залітають до очей, мовби ніч ниці до освітленої кімнати (… нічні метелики збирають попіл з ватри)…
– Привіт. Це - (ну, скажімо, N) - Я з вокзалу. Зустрічав потяг зі Львова, а з про тилежної платформи саме відходить потяг «Київ - Сімферополь». То коли ти кажеш затем нення Сонця?
– Гм… привіт… Аж одинадцятого серпня…
– Та ну… то я шось…
– Угу. У мене на твоєму місці теж настало б затемнення.
– Ха - ха!
– Гиии!
– Ну, бувай.
– Бувай.
Вона повертається до кімнати й глибо кодумно бере гітару, на якій не вміє грати.
Звісно, окрім стандартного набору музичної школи Am - Dm - E - G - F - C та «Зелених рукавів». З диктофона лунає Гімн Постгіпізмові «Вештаються вулицями весінні гіпі» на слова ірокезів з «Прекрасних невдах» Коена:
«Засяйте вмить, голки дикобраза; немов літній дощ візьмеш бісер; вічним вінком це намисто з іклом…» А Флеш завжди вичікує, коли Мрія наллється до стану «щас спаю» та вимагає «Орландіни»…
За вікном гримнуло. Кішка впіймала ропуху.
Звідки взятися у залізобетонному помешканні ропусі? Флуктуація урбанізації. Нещасний випадок з іншої декорації. Маленька паперова жабка на ниточці, котяча іграшка: натискаєш на жабку ззаду, й вона стрибає. З магнітофона лунає «Всяк випадок». Кішка смачно дохрумкує ропуху - зі звуком цвяха об шкло…
Годину тому Мрія поверталася додому: ретельно обходила ятки біля метро, намагаючись швидше минути людський потік, аби не нара жатися на зіткнення з чужою плоттю. На ас фальті біля переходу, розметавшись, як дитина, розкидавши руки й ноги, міцно й солодко спав схожий на казкового гнома чи лісовичка бомж.
На його благовидому обличчі, облямованому пухнастою русявою бородою, панував такий блаженний спокій, а вуста розливалися такою світлою відстороненою посмішкою, ніби він обіймав уві сні всю Землю, а Земля обіймала й колисала його. Чоловічок спав на спині - довірливо й погідно відкритий Світові, - Мрії здалося, що це і є втіленням гармонії між лю диною і Всесвітом: достоту з таким виразом щасливого й вільного від будьяких шаблонів спокою він спав би, осяяний Свободою Живої Істоти, будьде: в полі, на узбочині траси, на хіднику, в лісі, у підвалі, у привокзальному кло зеті, в Оперному театрі. Дивлячись на нього, Мрія згадала пса, що так само розкинувши лапи безтурботно спав у годину пік посередині хідника на Невському проспекті. Тисячі пітер ців та прибульців з уражених манією туризму глухих шлоїбеней невпинним стрімким й загрозливо щільним потоком сунули туди й назад, рухалися, неначе збуджені дифузією молекули, бігли, штовхали перед собою візки, штурхали одне одного. Пес навіть не ворушився: людський світ просто не існував для нього - він спав у центрі свого собачого світу й чхав на решту. Мрія, як ніколи досі, виразно відчула своє тіло, свій матеріальний образ усього лише галюцинацією, ілюзорною проекцією світу людських уявлень. Її вразила обмеженість цього світу. Долаючи дратівливу штурханину підземного переходу, Мрія думала про те, що вона ніколи не зустрічала людей, які вміють текти. Всі, кого вона знала й бачила довкола, уособлювали Заперечення Течії. Вони бігали, марудилися, гарували на роботі, виконували пози й жести, ходили, човгали, злягалися, сра ли, спали, - кожен найменший рух був нічим іншим, як метушнею, - але, по суті, являли собою статику: це була метушня актинії, на мертво прирослої до коралового рифа свого модус вівенді. Можливо, саме це штовхало Мрію на дружні й любовні зради (так це називається серед коренеротих мешканців рифу) - вона шукала когось, хто вмів би текти попереду свободипростоіснуванняуБезмежності. Так звана зрада колись буває першою, але ніколи не буває останньою, принаймні доки зрадник не відшукає того, що шукає й не вгамується. Зраду неможливо приховати - це знають усі, хто кохав, кого кохали серед хворобливих глибин власництва. Зрада приростає до тіні зрадника, зринає над тіменем каламутним чорним німбом, перетворюється на мученицький терновий вінець.
Макс чує, як Мрія роздягається. Кладе дов ге намисто на скляну поличку. Макс згадує обкачану океанським шумовинням рінь. Дере в’яні кісточки намистин випромінюють тепло її грудей, відбиваються у дзеркалі звивчастими нагромадженнями. Макс відчуває сфери й півсфери Мріїної кімнати та Мріїного тіла, з’єднані гармонією нескінченності чайної троян ди - ружі вітрівтавітрил. Світло лампи обливає жовклим і вохряним. Макс бачить музику Мріїного дихання - буквально як фізіологічний процес: тріпочуть ніздрі, рухаються мінливими акваріумними рибами вії, пульсує слимачок у вкритій водоростями мушлі. Він відчуває її волосся її шиєю, чує погляд і розмовляє з ним пальцями свого тіла, що знає глибину безодні.
«Всі люди щось купують, - найчастіше Мрія розмовляє з Максом подумки.
– Я хочу продати тобі подушку, напхану моїми снами. Ти зможеш розважатись навішуванням наліпочок запрограмованого прийдешнього на всіх, кого у цих снах побачиш. Вони стануть твоїми рабами й проживуть кожний крок, який ти для них вигадаєш. Незугарні актори на провінційній сцені. Якщо ти гадаєш, що твоя ніч є чистою, позбавлена сновидінь, а напхана кізяками снів подушка - занадто дрібна монетка для розра хунку й придатна лише для милостині, я додам до неї ще й простирадло, просякле слізьми, проли тими уві сні, - ним будьколи можна обтерти брудне обличчя. Все зроблене з моря - і сльози людські, й сім’я чоловіче, й молоко жіноче, й щомісячна кров… Завжди можна втішитись чимось: коли людині смертельно погано, для неї все перетворюється на знаки. Можу й тобі цих мідяків відсипати: розсіяні асфальтом джокери, білі маргаритки, закривавлене чоло аутсайдера на Сходах («Брате, купи подушку!
– Слиш, сєс трьонка, луччє сігарєту дай!
– Та бери скільки влі зе, тільки забери ту кляту подушку!» Я не можу її нікому подарувати - це все одно, що подарувати котячий труп або купку лайна в сірниковому пуделку (тільки в дитинстві сірникові пуделка існують для сонечок…), ворону, що каркнула тричі, кішку, яка передумала перебігати доро гу… Весь час повз лине чиєсь життя - як сміх друзів, котрі йдуть на пиво… Усміхаються ті, хто ніколи мені не снився. Вільні. Подушка спить поруч із білим ведмедиком, якого ти, Максе, мені подарував, ти - нечоловік, недруг, небатько, незять, некоханець, незнайомець… ге ній ділової угоди! Плюєш на емоції, розтираєш стоптаною підошвою нечищеного черевика почуття, відчуваєш прокльони за тисячу кіло метрів, хворобливо реаґуєш на байдужість - проживаєш біль усім тілом і звеш це коханням.
Це ж не заважає тобі щоразу запихати прутня до кожної малолітньої триперної дірки! Знаєш, чому зранку так смердить язик, вкритий чимось, схожим на грибкову плісняву? То нутросмороди твого сну - мусиш погодитись, хоч і недолюблюєш Павича. Боїшся відчинити шафу: раптом там не скелет, а - циган! О мій «справжній чоловіче»!
Всі довкола мене - «справжні чоловіки»! Всі твої друзі, які «чогось добилися» й мають такий вигляд, начебто всі дзеркала в їхніх оселях висять на рівні нижньої частини живота. Щоран ку кожне з цих опудал - перед тим, як відпо лірувати бльондамйодом зуби й зголити з лиця потрійним лезом з плаваючою голівкою свій сон («гроші - товар - гроші - переслідування - втеча - бахбах!
– гроші - голі баби: коли відір вуся від погоні, всіх виїбу в дупу!
– гроші - бах!
Стовбур кольта охляв безпорадно - ліфт - товар - баби: всі голі, всі тринадцятирічні, всі з молочними цицьками й роззявленими дупами, й одна негритянка…») - кожне з цих опудал прямує до люстра й довго та натхненно роздивляється свій пуп, густу лобковопахову рослинність, жи лавий фіолетовий прутень, загартований по шкірвендиспансерах, й поруч з ним - завжди «мабіла - барсєтка - лопатнік». В «лопатніку» щоранку подумки перераховуються гроші. Це дорівнює спогляданню прутня».
Багато чого знав Макс, коли Мрія роздя галася, й шумувало прибоєм її намисто.
Мрія зняла намисто. Те, що у цю мить пережив кожен, зробило їх без вороття чужими, змінило до невпізнаваності малюнок зіниць, мову поглядів. Вони ковзнули один крізь од ного й стояли спинами. Кожен - обличчям до протилежної стіни, - потирали лоби…
В ньому чорним фламінго злітала вона, а в ній борсалися вогкі тіні.
Череп знову був із кришталю та криги.
Думки текли крізь мігрень пекельним болем, шерхлі змії, що повзають у мозку. Пульсація очних яблук - тортури для невгамованих у своїх намаганнях розширити межі розуму. Мрія щосили стисла скроні - жаске місячне квиління сколихнуло вібраціями болю сфери й півсфери: