Останній рейс
Шрифт:
Голос лікаря вивів комісара із задуми.
— Пораненого я відправляю в Першу міську лікарню. В хірургічне відділення…
… А в цей час підполковник Луговий продовжував розпитувати Гавриша.
— Скількох ви бачили злочинців?
— Двох… Ні, пробачте, трьох… Щоправда, третій не виходив з машини… Голос чув…
— Чи впевнені ви в тому, що їх було троє?
— Не знаю… До машини побіг лейтенант, а ми кинулися за тим, що зник в провулку.
— Як він був одягнений? Прикмети?
— Гладкий, невисокий на зріст…
— Як же вам вдалося все це розгледіти? Адже вулиця напівтемна.
Я увімкнув ліхтарик.
А другий злочинець?
Гавриш розвів руками.
— Звернули увагу, якої марки, кольору автомашина?
— «Побєда»… Начебто сірувата, — невпевнено мовив Гавриш. — Одним словом, світла…
— Номер помітили?
Гавриш заперечно похитав головою. Підійшли комісар та Дорошенко.
— Як Щербина? — спитав Луговий.
— Лікар побоюється, що струс мозку. Взагалі стан дуже важкий, — зітхнув Єлізаров, — хоч вогнестрільних поранень і немає. Стріляв не Щербина. Ствол його пістолета змащений… запаху порохових газів немає. Стріляли злочинці… Ви закінчили розмову з товаришем Гавришем?
— Так. Але, на жаль, він не розгледів ані кольору, ані номера автомашини.
— Її номер 54–21, — стиха промовив Дорошенко.
— Що ти, Васю! — заперечив Гавриш. — Коли ми прибігли, від машини і сліду не лишилось.
— Ти пам'ятаєш, як вона вискочила з провулка?
— Звичайно.
— Ось тоді я й помітив номер.
— А серія?
— Що? Що?
— Літери, що стоять спереду цифр, — пояснив Єлізаров.
— Ні, літер… Пробачте, серії не розгледів.
— Невелика біда, — втрутився Гавриш. — Чи не правда? Ви тепер швидко розшукаєте бандитів…
— Як вам сказати… В місті та області всього сім серій номерних знаків, але можуть бути машини з інших областей з такими самими номерами. Тоді справа ускладнюється і доведеться перевірити не сім, а значно більше.
— Так-так…
Луговий обернувся до Дорошенка.
— Ви не помилились, добре запам'ятали номер? Самі розумієте, наскільки це важливо.
— Можете не сумніватись. Я ще подумав про себе: який збіг! Перші дві цифри — 54 — номер нашого будинку, а 21 — номер моєї квартири…
— Андрію Остаповичу, — сказав комісар, — зв'яжіться з управлінням, хай зорієнтують по селектору всі райвідділи, пости і по радіо — патрульні машини, мотоцикли. Попередьте, що злочинці озброєні і можливий опір.
Луговий підійшов до «Волги» і наказав сержантові викликати чергового міського управління. Клацнула ручка настройки, почулось тріскотіння передавача, загорівся зелений вогник.
— Десна! Десна! Я — Прип'ять! Прип'ять! Ви мене слухаєте? Переходжу на прийом, — і сержант простягнув Луговому мікрофон.
Закінчивши передачу радіограми про затримання злочинців, підполковник попросив чергового:
— Запишіть адресу Щербини: Гоголівська, 69, квартира 11… Записали? Гаразд… Пошліть вашого помічника повідомити дружину Щербини — Ольгу Якимівну — про нещастя. Звичайно, обережно, щоб не завдати їй травми. Тільки-но звільнюсь, заїду до неї… Подзвоніть в державтоінспекцію, хай терміново виберуть для мене облікові картки всіх автомашин з номером 54–21.
Луговий вийшов з машини, переступив через прогумований, з палець завтовшки, кабель, що тягнувся від міліцейського автобуса до штатива переносної лампи з рефлектором.
— Андрію Остаповичу, — покликав комісар, що стояв там разом з дружинниками, — Ткачов знайшов гільзу і кулю… Калібр 6,35 міліметра. У злочинців, я вважаю, пістолет вальтер або браунінг… — Комісар показав коробочку, в якій на ваті виблискувала гільза; поруч лежала деформована куля.
Взявши лупу, Луговий уважно розглянув гільзу.
— Маркіровочні позначення на денці іноземні… Мабуть, і пістолет теж закордонної марки… Очевидно, браунінг зразка 1906 року… Характерні сліди залишили відбивач та бойок ударника.
— Авжеж, я теж помітив. Це допоможе Ткачову під час експертизи.
— До речі, а де ж він?
— Разом з Якименком і понятими пішов розшукувати слід передніх протекторів. Задні уже сфотографували.
В кінці вулиці з'явилися старший лейтенант Якименко та майор Ткачов. За ними йшли вусатий чоловік в зсунутому на потилицю солом'яному капелюсі й жінка в квітчастій хустці.
— Як, знайшли сліди? — поцікавився комісар, коли вони наблизились.
— Так… Сфотографував, — відповів майор. — На правому передньому скаті тріщина у вигляді тупого кута. Колеса потрапили в калюжу і залишили на дорозі свою «візитну картку».
Якименко попрохав у комісара дозволу скласти протокол огляду місця події і, одержавши згоду, спитав:
— Як бути з ратином?
— Так у тюці ратин? — звів брови Луговий.
— Так точно. На тротуарі, між четвертим і третім під'їздами будинку номер вісім на Загорській вулиці, — чітко доповідав старший лейтенант, — знайдено тюк. Коли його розпакували, в ньому виявилося сорок два метри ратину. Один відріз кольору маренго, другий — морської хвилі…
Комісар кивнув Луговому, і вони одійшли убік, про щось стиха заговорили.
— А я вважав, — розчаровано сказав Дорошенко, — що бандити витягли вбитого…
— І я, — признався Гавриш.
— Нічого нема дивного, — обернувся до них майор Ткачов. — Пам'ятаю, в 1943 році я був на Калінінському фронті в 4-й ударній армії… Послали нас з товаришем у розвідку. Саме точилися бої за місто Духовщину. А ліси там непролазні… Стемніло… Раптом бачимо: хтось попереду курить. Цигарка то спалахне, то згасне, то знову спалахне… Ми завмерли. Минула хвилина, друга… Що за величезна цигарка в нього, хай їй дідько?! Ну скільки можна чекати? Намацав я сук — і туди. Мовчить. Лише тоді ми здогадалися, що то світиться гнилючок. Потім…