Останній рейс
Шрифт:
— Не каркай… Розкаркався! Пальт поки що не ший… Міліція на ногах… Скільки готових?
— Сім… Та двоє покроїв…
— Знайдеш, куди товар сховати, поки все утихомириться?
— Є надійне місце.
Відхекуючись і крекчучи, Чистяков і Тетеря внесли тюк у кімнату і кинули на підлогу.
— Матвійовичу, поки хлопці тут, можемо допомогти… Куди нести?
— Ні-ні-ні… Я вже якось сам, по-старечому, потихесеньку… Який це тайник, коли ти, Серього, знатимеш, та Жора, та цей, — тицьнув він жовтим кістлявим
— Справа твоя. Я хотів допомогти без будь-якої підступної думки…
— Чужа душа — темний ліс… Забереться вночі хто-небудь з вас, цюкне мене по макітрі… А так з мене хоч десять викройок зроби, не скажу…
— Навіщо ти нам здався з усіма своїми тельбухами! — злісно зареготав Жора. — Подумаєш, велика цяця!
Хазяїн образився. Тягнучи худі, наче патики, ноги, він пішов у другу кімнату, гучно хряпнувши дверима.
— Жоро, хто тебе за язик смикає! — розсердився Чернушкін. — З дурного розуму образив людину, а якби не він, куди б машину поставили? Куди б ратин сховали? Талалайка!
— Даремно ви кричите, — заступився Тетеря. — Жора одразу розкусив цього скупердягу. В нього снігу взимку не випросиш. З бандитів нас вважає… Носиться із своєю схованкою, як курка з яйцем. А в самого, мабуть, п'ятака за душею немає. Гляньте н увесь цей мотлох! А сорочка? Латка на латці…
— Що ви обидва знаєте? До революції він купцем першої гільдії був. За Радянської влади його добре трусонули, та золото, впевнений, залишилось, грошенята водяться… Не дивіться, що ходить у старих пантофлях та засмальцьованій жилетці…
— Звідки мені було знати, що він такий уразливий? — виправдовувався Жора. — Ось ви мене лаєте, а мені хоч би що…
— Досить патякати! Піду спробую умовити… Язик відсохне, поки з ним домовишся.
Тетеря й Чистяков вмостилися на тахті, з якої вилізли майже всі пружини. Чистяков відразу, наче нічого не сталося, захропів. Тетерю сон не брав. Він підвівся, заходив по кімнаті.
«Чим усе це скінчиться? — мучився він. — Якщо поверне на кепське, звалять усе на мене. А все Поніманський, — заскреготав він зубами. — Ткнув мені, падлюка, пістолет. Про всяк випадок, каже. От і знадобився… Сам, мабуть, зараз хропака задає, а тут місця собі не знайдеш, голова розколюється, серце ниє… Тишкам-нишком мене обплутали…»
— Чого крокуєш, мов на параді? — долинув наче здалеку голос хазяїна. — Сусідів хочеш розбудити? Краще ковдру з вікна зніми. Уже розвиднілось.
Не звертаючи більше уваги на Тетерю, він повернувся до Чернушкіна:
— Ти, Серього, маєш рацію, треба дізнатись, що з Яшком. Сам би пішов, та проклятущий радикуліт замучив. Ще й протягом десь пройняло… — і, схопившись за поперек, хазяїн надсадно закашлявся.
Чистяков схопився, очманіло заблимав очима:
— Що таке? Що трапилось?
— Не горлай! — цикнув Карпо Матвійович. — Забрався з ножищами на тахту ще й горлає…
— Можна подзвонити Поніманському, — запропонував Тетеря. — Пів на дев'яту він уже буде в бухгалтерії і миттю дізнається про Якова.
— Навіщо Поніманському? — втрутився в розмову Чистяков. — Адже в Яшкових сусідів телефон…
— Номер знаєш? — пожвавішав Чернушкін.
— Десь є! — пошаривши в кишенях зеленкуватого кольору зім'ятих штанів, він витяг обшарпану записну книжку. — У мене, як у міськдовідці. Ось, будь ласка, видається номерочок: 2–95–79.
— Матвійовичу, звідки тут поблизу можна дзенькнути? — спитав Чернушкін.
— За рогом. Поряд з аптекою…
— Давай, Жоро! Тільки гляди…
— Не вчіть, не маленький. Не вперше…
— Зажди, — підступив Чернушкін і щось зашепотів.
— Ясно. — Чистяков попрямував було до виходу, але посеред кімнати зупинився. — У мене ні копійки, — і на підтвердження своїх слів вивернув кишені.
Чернушкін дістав невеликий шкіряний гаманець і, попорпавшись, подав дві двокопієчні монети.
— А коли номер зіб'ється або не той наберу?
— Набирай той, що треба, і не натискуй на кнопку, доки не почуєш відповіді…
Чистяков лише рукою махнув і вийшов.
БУРАТІНО
Під ногами Лугового і Єлізарова шурхотіла галька. Сонце ледь пробивалося на алею крізь густе листя каштанів. Працьовито гули волохаті бджоли. На різні голоси виспівували пташки. Дзюркотів фонтан.
— Оце і є хірургічне відділення, — показав Луговий на будинок з великими вікнами. — На другому поверсі — терапія. Там працює Марина.
— Дивись. Ось і вона! — сказав комісар, помітивши в одному вікні жінку в ясно-синьому костюмі.
Жінка теж побачила їх, махнула рукою — мовляв, зараз спущусь.
— Здрастуйте, Кириле Романовичу! Від вас і від мого Андрія нікуди не сховаєшся, — пожартувала вона. — Ви до нас, звичайно, у якійсь справі? Трапилося що-небудь?.. — занепокоїлась Марина Тихонівна, пильно вдивляючись в стурбоване обличчя свого чоловіка.
— Вночі злочинці поранили одного нашого співробітника…
— Так ви до нього? Здається, він на другому поверсі. Коли на тебе чекати, Андрійку?
— Сам не знаю. Обідайте без мене. До речі, біля воріт наша машина. Почекай трохи, підвеземо. У тебе ж скінчилось чергування?
— Щойно змінилась.
… Накинувши халати, Луговий і Єлізаров зайшли в кабінет завідуючого відділенням.
— На жаль, особливого покращення немає, — розвів руками лікар. — Мобілізували, так би мовити, всю медицину…
Він провів гостей до виходу і тут згадав: