Останній рейс
Шрифт:
— Не посміхайся, не посміхайся… Кінець кінцем теж кинеш палити. Ну, гаразд, досить агітації проти нікотину. Доповідай про справи, що нового. І в першу чергу про групу Олійника. Є відомості?
— Поки що нічого, — відповів Луговий і вимкнув приймача.
— Без чверті дев'ята, — насупився комісар, — а ми досі…
Дзвінок урвав його. Андрій Остапович поспішив до телефону.
— Так, Луговий… Що у вас?.. Ясно… Ясно… Добре…
— Кириле Романовичу, черговий одержав радіограму. Олійник затримав одного із злочинців і ось-ось буде в Управлінні.
Знову задеренчав
— Слухаю вас… Вірно зробили. Негайно привозьте… Так… так… Буду в себе. — Луговий поклав трубку. — Цього разу Шилов. Вчора в гаражі автошляхового інституту хтось зняв з «Москвича» номер ГІВ 54–21.
До кабінету увійшов лейтенант Шилов і щуплий дідок.
— Проходьте, товариші, сідайте, — запросив комісар. — Розповідайте, як усе сталося. Ваше прізвище?
— Балашов, Кузьма Якович, охоронник, — мнучи чорного кашкета в руках, відповів дідусь. — Та про що тут, власне кажучи, товаришу начальник, розповідати? Я йому уже все розповів, — кивнув він головою на Шилова. — Поплутав мене лукавий… Винний… На все життя наукою буде. На сьомий десяток перевалило, а все… Недарма люди кажуть: вік живи, вік учись… Зустрів би зараз цього негідника, незважаючи на те, що я в літах, а нам'яв би йому боки, до нових віників пам'ятав би…
— Це ви про кого?
— Та про нього ж, про того пройдисвіта. Обвів навколо пальця! От і потрапив у міліцію. І потрібна мені така історія на старості літ? Ще, негідник, гроші тицяв. «На, каже, дідусю, на тютюнець». Онук знайшовся! Тьху!.. Так от, сиджу у себе в прохідній, слухаю останні вісті…
— Коли це було? — попросив уточнити Луговий.
— Увечері, годині о сьомій, хвилин десять на восьму… Чую: хтось дудить біля воріт. Кого це, думаю, лиха година принесла? Адже всі машини уже на місці. Радіо послухати і то не дають. Виходжу. Стоїть «Победа», а в ній сидить парубок. «Дідусю, — каже, — можна машину помити? За місто їздив. Закурилась». Чого ж це ти, питаю, повинен у нас машину мити? «Я, — каже, — ваш заочник». Ну, коли заочник, то інша справа. Води не шкода, кажу йому. Мий. А він, виявляється, обдурив мене. Номер йому потрібен був, а машину він лише для годиться помив… Мене, старого дурня, як хлопчиська… Що тепер синові скажу? Він у мене майор, прикордонник… А людям, людям як в очі дивитимусь? Ех, Кузьмо Яковичу, Кузьмо Яковичу… — похнюпив він голову.
Минула хвилина, друга, а Балашов все так само сидів, низько схиливши голову. Комісар підвівся і з сифона налив склянку води.
— Заспокойтесь, випийте…
Балашов не промовив ні слова, тільки важко зітхнув.
Кирило Романович торкнувся його плеча.
— Може, вам погано? Викликати швидку допомогу?
— Зараз минеться… Це в мене буває… Ну, от і пройшло.
— То як, Кузьмо Яковичу, зможете з нами розмовляти чи відкласти на завтра? Не хвилюйтесь, ми ж розуміємо — ви, й гадки не маючи, вскочили в таку неприємну історію і ніякого відношення до злочинців не маєте.
— Відповідатиму… Питайте.
— Давно гараж охороняєте?
— Третій рік… Пішов на пенсію, посидів місяць удома… Нудно без людей, без роботи… От і влаштувався.
— А до цього
— На меблевій фабриці. Був майстром… Червонодеревником.
Комісар поглянув на годинник.
— На жаль, мені час. Сьогодні мій звіт на сесії міськвиконкому. До побачення! — І він вийшов з кабінету.
— Чому ви вважаєте, — продовжував розмову Луговий, — що саме цей хлопець украв номер? Може, його знято раніш або загублено?
— А хто ж іще? — аж підскочив на стільці Балашов. — По-перше, — загнув він вказівний палець, — Іван Бутенко, він працює на цьому «Москвичі», з усіх наших хлопців заїхав останнім. Поставив машину під навіс і кличе мене. В багажнику, значить, у нього нові снасті були. Ми з Ванею завзяті рибалки. Роздивилися блешні, забрав він їх і пішов… Обходжу гараж і бачу: Іван залишив багажник відкритим. От ще, думаю, роззява. Взяв і зачинив… Номер був на місці… По-друге, — загнув він середній палець, — після Івана вже ніхто не заїжджав, тільки цей негідник… А вранці диспетчер не випускає Івана — номерів немає. Тут мені й стукнуло, і я про все розповів начальникові нашого гаража. Потім ваш лейтенант приїхав…
— Кузьмо Яковичу, якого кольору була машина?
— Блакитна.
— Як у вас із зором?
— Не скаржусь… Без окулярів обходжусь…
— Кольори добре розрізняєте?
— Начебто розрізняю… — і він повів очима по кімнаті. — Доріжка, приміром, у вас зелена, смуги на ній червоні, штори — кремові, ось ця папка на столі фіолетова… Сорочка на лейтенанті — блакитна, такого самого кольору, як і «Победа». А це…
— Досить, досить, — мимоволі усміхнувся Луговий. — З ним хто-небудь був?
— Нікого… Сам він, розбійник, щоб йому пуття не було.
— Впізнати його зможете?
— Хе, поставте серед сотні — враз тицьну пальцем.
— Раніш вам доводилося його бачити?
Балашов стиснув губи і заперечно похитав головою.
— Зможете описати його зовнішній вигляд?
Старий на хвилину задумався.
— Років йому, значить, під тридцять, — пригадував він. — Русявий, здоровий, чортисько, на руках ці, як їх… Ну, забув… От крутиться на язиці… Матроси ще…
— Татуїровка? — підказав Шилов.
— Еге ж, еге ж, вона самісінька, татуїровка. А що він саме понавиколював, вже, пробачте старому, не запримітив. Коли б знаття, то роздивився б, напам'ять вивчив би ці кляті татуїровки… Ну що в ньому ще такого?.. Ага! Сорочка строката, як хвіст у півня. Штанці вузенькі, зелені, оксамитні… Словом, стиляга… Увесь час спльовує крізь зуби… Вже пробачте мені, більше нічого не можу пригадати…
— А номер машини? — з надією запитав Андрій Остапович.
— Номер?.. Не помітив… — розгублено мовив Балашов.
— У мене запитань більше немає, — підвівся Луговий. — Наші працівники затримали одну людину. Можливо, той, який зняв номери. Ми його покажемо вам. А зараз, Кузьмо Яковичу, товариш Шилов оформить протоколом все те, про що ми говорили.
— Як треба, то треба… Я розумію, слова до справи не підшиєш, — згодився Балашов.
Швидко зайшов змарнілий після безсонної ночі лейтенант Олійник і відрапортував: