Останній сигнал
Шрифт:
— Док, настала ваша золота пора. На танкері “Сан Пауло” дуже потрібен лікар.
— Там хтось захворів? — спитав я.
— Дуже може бути, — ухильно відповів Кеп. — І взагалі їм потрібен лікар. Кращого, ніж ви, не знайти.
— А вам уже не будуть потрібні мої послуги? — поцікавився я.
— Чому ж? Ваша частка в нашій справі не пропаде. Навпаки — вона збільшиться після того… — він з-під лоба поверх окулярів глянув на мене, підшукуючи підходящі слова, — після того, як команда танкера остаточно одужає.
Розсічена Нікова брова весело підстрибнула, він розкотисто засміявся.
— Отже, якщо ви не заперечуєте, Коротун проведе вас на танкер, — з вкрадливою лагідністю і, як завжди, чемно сказав Кеп. — Я потурбуюсь, щоб ви мали всі необхідні інструменти.
І знову на спотвореному обличчі Ніка з’явилася посмішка. Але цього разу невесела. Якась ніби безпомічна й винувата, з гірким присмаком. На коротку мить мені відкрилося в цій людині щось таке, чого не знали про неї інші.
Коротун прийшов з невеликим чемоданчиком. Поставив його біля дверей.
Це Кеп вам послав. Тут усі необхідні інструменти, побий мене грім!
Я підняв чемоданчик — він був досить важкий, — клацнув замком. Пружини відкинули кришку. Блиснули в своїх гніздах скальпелі, лазерні світловоди, стетоскоп, вимірювальні мікроапарати. Чемоданчик був вщерть заповнений інструментами та апаратурою.
— Ходімо, док, — нетерпляче сказав Коротун і попрямував до дверей.
Вузькими сходнями ми піднялися на корму супертанкера. Коротун вітався з матросами як свій; він уже встиг з багатьма познайомитися. Легко торкаючись надраєних мідних поручнів, по-молодецькому збіг на палубу, відрекомендував мене сухорлявому старпому.
Старпом зацікавлено й привітно подивився на мене, поставив кілька запитань і повів до капітана, худорлявого чоловіка з випнутими твердими губами, великими залисинами й уважними очима. Під очима вже намічались мішки. Цього разу вони свідчили не стільки про втому, скільки про хворі нирки. Я відзначив, що нефрит у капітана швидко прогресує, і сказав йому про необхідність дієти. Він невдоволено поморщився, приклав палець до губів. Згодом, коли старпом пішов, вибачливо усміхнувся:
— Ви точно підмітили, док. Це є кращою рекомендацією.
— Але ще кращою рекомендацією буде ваше одужання.
Він відвів погляд:
— Це — спадковий “подарунок”. Від діда — батькові, від батька — мені.
— Знаю. Вперше ви відчули себе недобре років вісім тому. В тропіках.
Він з острахом зазирнув мені в очі.
— Всі лікарі говорили про невиліковність.
— А я цього не кажу. Ви вважаєте це великою вадою для судового лікаря?
Він скупо усміхнувся.
— Більше того, я стверджую прямо протилежне, — додав я.
— Щоб завоювати мою прихильність і… вселити незбутню надію? — Його губи здригнулись, і я помітив це. Краплини поту виступили на його високому лобі.
Я підійшов до нього впритул, поклав руки на поперек, натиснув на нервові закінчення.
— Ну як?
Він розгубився, прислухаючись до свого тіла. Минуло кілька секунд, і його обличчя прояснилось, воно стало по-хлоп’ячому відкритим.
— Мабуть, з таким доком неможливо вмерти. Отже, будемо вважати, що ви вже виконуєте свої обов’язки.
На палубі мене чекав Коротун, щоб відвести в каюту. Він нетерпляче позирав на годинник, його короткі товсті пальці чомусь швидко ворушилися. На мить мені привиділись вогонь і дим, почувся гуркіт вибуху. Що це? Наслідки пригоди в джунглях?
— Док, нам треба поспішати, хай йому чорт!
— Чому?
— Хіба наш Кеп не сказав вам? За двадцять хвилин необхідно залишити танкер, побий мене грім!
— Але чому?
І знову мені привиділись вогонь і дим.
— Кеп чекає нас рівно о дев’ятнадцятій. Ходімо швидше до вашої каюти!
— Але в такому разі ми заглянемо до неї згодом, після побачення з Кепом.
Його зіниці заметушилися, мов дві блискучі дробинки.
— Гаразд, давайте ваш чемоданчик, я закину його в каюту.
Він вихопив у мене чемоданчик, злетів по трапу. Повернувся за дві хвилини.
— Ходімо мерщій. Кеп уже нервує, хай йому чорт!
Я почув те, що він промовив подумки:
“Вибух через п’ятнадцять хвилин”.
— Який вибух?
Він аж присів з несподіванки:
— Хіба я казав про вибух, стонадцять чортів?!
Його зіниці-намистинки забігали ще швидше. А я знову побачив огонь і дим.
— Авжеж.
— Вибух… (я відчував його напруження). Вибух обурення. Адже Кеп нервується, хай йому чорт!
Вперше за час нашого знайомства я бачив його таким збентеженим.
Ми зійшли на пірс. З верхньої палуби нам помахав рукою капітан. Від Коротуна мені передалося почуття тривоги. Я мимоволі прискорив ходу.
За рогом найближчої вулиці на нас чекав автомобіль, його двигун працював. За кермом сидів Нік, на задньому сидінні — Кеп. Побачивши нас, Нік опустив руку на важіль передач. Коротун, відчинивши переді мною дверцята, доповів:
— Усе гаразд, Кеп!
Його кругле обличчя було незвично заклопотаним. Він до чогось прислухався.
Ми від’їхали за кілька кварталів, коли за нами спалахнуло небо. Почувся глухий вибух. Цього разу все відбувалося не в моїй уяві, а в реальному світі. Кеп озирнувся, поблажливо поклав руку мені на плече:
— Ви молодець, док.
Я скинув його руку:
— Не розумію…
— Зараз зрозумієте.
Нік зробив крутий віраж і через вузький звивистий провулок виїхав на невелику площу. Внизу відкривалась панорама порту. Там, де недавно стояв “Сан Пауло”, здіймався вогненно-чорний фонтан. Густим димом затягло ліву частину порту, їдучий запах відчувався і тут, де ми були. Тривожно вили сирени. Судна поспішали відійти від небезпечного місця, якийсь буксир зіткнувся з військовим катером.