Останній сигнал
Шрифт:
Кас-Бос, рятуючись від розплати, вже був поряд з нами. Його мозок випромінював безліч хаотичних сигналів. Серед них був один, що повторювався. Я настроївся на нього…
Імпуни помітили нас і зупинилися в нерішучості. Коротун клацнув запобіжником.
Зараз прозвучать постріли — і однією кричущою несправедливістю стане більше.
Як же так, учителю, як же так? Чи повинен я втрутитись? Відповіді немає. Але я ніби бачу, як змінився ваш погляд, як з’явилися знайомі вогники в глибоко запалих темних очах, я ніби чую ваші слова… І вже знаю, що мені слід робити…
— Тепер я можу сказати, хто вкрав свердло, — швидко промовив я.
— Хто ж? — спитав Коротун, готовий натиснути на спуск.
— Кас-Бос, — сказав я голосно, щоб обвинувачений чув.
Коротун здригнувся від несподіванки, глянув на мене — чи я не сміюся? Переконавшись в моїй серйозності, спитав:
— Навіщо він це зробив, хай йому чорт?
— Щоб познущатися над тими, хто колись переслідував його.
Вигляд Кас-Боса не лишав сумнівів у правдивості моїх слів.
— Вибач, великий Дог. Я мусив помститися.
Я негайно побудував у своїй уяві кілька моделей поведінки різних істот у даній ситуації, точнісінько так, як учили ви, Михайле Дмитровичу. Моделі відрізнялися одна від одної деталями, але були разюче схожі за результатом. Такими їх робила сама ситуація.
Тільки-но я міняв місцями жертву і переслідувача, коли це було можливо, — діаметрально змінювалася їхня поведінка. Голуб дзьобав сокола, олень розтоптував вовка, не виявляючи ніякого милосердя. Навпаки, як мені було відомо з дослідів деяких учених, травоїдні часто-густо ставали набагато небезпечнішими від хижаків. Жорстокість у цьому світі була не вигадкою людини, а необхідністю замкнутого світу й породжувала жорстокість з такою ж невблаганністю, з якою дія викликає протидію. Мені було тривожно, незатишно, неприємні відчуття спалахували й тіснились у голові. Душно, гидко жити в такому світі! Але щоб бути до кінця послідовним, я наважився ще на одну підстановку, її можна назвати і блюзнірською. Та я певен, учителю, ви б не засудили мене. Адже ви не раз казали, що іноді необхідно переступити через себе. І це є одним з найважчих діянь людських.
Я взяв у свій дослід людину, яку знаю краще, ніж інших. Так, саме вас, Михайле Дмитровичу, вас, такого, яким ви були на захисті дисертації молодого аспіранта. З яким завзяттям ви кинулись у бій, захищаючи його працю. А вона ж була спрямована проти однієї з ваших робіт. Проте ви визнали: “Він блискуче довів, що я помилявся”, — і відбили атаки його опонентів. Ви стояли тоді на трибуні, — трохи згорбившись, потираючи залисини, а очі ваші сяяли по-молодечому і вперто, як дві зорі, — вам було чим пишатися: ви вкотре вже змогли переступити через себе. І зараз я нічого кращого не придумав, як покликати на допомогу вас, узяти вас у свій дослід діючим об’єктом. І результат вражаючий. Він приніс мені полегкість, бо тепер виходило, що людина може діяти й не так, як передбачає Програма економності. І щоб бути до кінця послідовним, я спитав себе: а що коли б на місці Кас-Боса був Михайло Дмитрович? Я проробив уявно ще кілька перестановок і зітхнув з полегкістю, бо виходило, що людина могла діяти й не так, як наказувала Програма економності. І щоразу, коли вона саме так діяла за своєю програмою гуманності, з’являлася велика можливість і велика надія.
— Ці люди не поїхали б без вас, док, тому на деякий час нам доводиться розлучитися, — сказав Кеп, дивлячись кудись убік.
— Ви сказали, що в лабораторіях працюють над ліками групи інтерферону… — нагадав я.
— Отже домовились. Вітайте від мене старого Ховраха.
Машина рушила. Відмовившись сісти в кабіну поряд з Ніком, я лишився в кузові разом з імпунами. їх було вісім, серед них Мапуї і Тагір. Мабуть, вербування в дослідницький центр було для імпунів зручним приводом звільнитися з-під влади Кас-Боса і втекти від розправи.
Автомобіль підкидало на вибоях, курява набивалась в ніс, у рот, тріщала на зубах. Люди кашляли, терли почервонілі очі.
Машина кілька разів робила короткі зупинки. Під час однієї з них я спитав у Ніка:
— Кеп мені все сказав?
Нік відвів погляд:
— Я за себе не можу ручитися, не те що за іншого.
Мені не сподобалися його слова, і я знову спитав:
Їм там буде добре? Ніякої небезпеки? Краще, ніж на буровій?
— Ви самі казали, док, що все відносно. Робота як робота.
Він чогось не договорював. Це було щось тривожне, розпливчасте й не піддавалося розшифровці.
Машина повернула на асфальтову дорогу, проїхала трохи, повернула ще раз за високу кам’яну огорожу й зупинилася біля масивних залізних воріт. Товстий вербовщик пішов у бюро перепусток. Нік виліз із кабіни й розминався. Він скинув куртку, і я замилувався його мускулястим тілом.
Невдовзі з прохідної разом з вербовщиком вийшов худорлявий літній чоловік із засмаглим обличчям. Він чимось справді був схожий на ховраха. Маленькі блискучі, як у Коротуна, оченята-намистинки розглядали нас із приязною цікавістю.
— В таких випадках кажуть: злазьте, приїхали, — посміхнувся він і подав руку, допомагаючи мені вибратися з машини. Радий з вами познайомитись, док. Мікробіологією займалися, мабуть, десь у студентські роки?
Він не дочекався моєї відповіді й вів далі.
— Тут вам буде добре. Знаєте, мало не в кожній людині з дитинства живе шукач пригод і стукає в наші внутрішні віконця й двері. Але ми не завжди розуміємо його голос, ні, не завжди. Іноді не відчиняємо йому, іноді — женемо, нерідко — проганяємо назавжди…
Його рука, що стискала мою, була холодною і вологою від поту. Я обережно звільнив свою руку, і він кольнув мене докірливим поглядом.
— Прошу вас, док, ходімо. Помиєтеся з дороги, відпочинете. Поїжте. У нас чудове кафе. А про своїх людей не турбуйтеся. Ними займуться. Вони теж тут раюватимуть. Ось перепочинете й побачитеся з ними знов.
Він підхопив мене під руку й повів через прохідну з двома заґратованими дверима, за якими стояли охоронці. У великому впорядкованому дворі неприродно яскраво зеленіли підстрижені газони, доріжки були посипані оранжевим піском. На віддалі, за деревами, виднілися три багатоповерхові будинки, три величезних акваріума із скла й бетону, три чіткі геометричні форми: куля, куб і зрізана піраміда.
Ми зайшли в будинок-куб. Швидкісний ліфт підняв нас на шостий поверх. Ми повернули праворуч по коридору, облицьованому блідо-голубим пластиком. Назустріч ішла людина в білому халаті, кивнула моєму супутникові:
— Добрий день, професоре. Мишки прибули?
— Так, так, прекрасні екземпляри. Чистісінька порода, яка перебувала в ізоляції. Так що, прошу, не турбуйтеся.
Професор відчинив одні з дверей, пропустив мене вперед. Кімната нагадувала ту, в якій я жив у підводному місті — висувні стіл і ліжко, вмонтовані в стіни шафи, телеекран, вузол зв’язку з невеликим пультом і екраном.