Останній сигнал
Шрифт:
Я не міг відмовитись.
Вузенькою стежкою ми ввійшли в ущелину, а поминувши його, опинились у долині. Тут на нас чекав один із загоничів. Він звернувся до вождя, показуючи рукою в той бік, де було стадо.
Вождь сказав кілька слів своїм людям, і вони, пригнувшись, тримаючи списи й дрюки напоготові, сховалися в густій траві. Ми рушили за ними
Місце засідки обрали так, щоб вітер дув у наш бік. Мені здалося, що я чую гавкання і виття.
— Собаки? — тихо запитав я вождя. Він закивав головою, шепнув.
— Вони полюють разом з нами.
Незабаром відкрилося дивовижне видовище — спільне полювання людей і диких собак. Загоничі й звірі гнали стадо антилоп. Гавкання, тупіт, крики наближались, наростали. Шалено пульсували сотні сердець, скорочувалися м’язи, текла слина по висолоплених рожевих язиках, залози щедро виділяли в кров адреналін. Запах поту, пилюки, крові. Лють, страх, радість, азарт.
Мене почало лихоманити. Кололо у вухах. Перед очима замиготіли кольорові кола. Довелося відключити кілька приймачів.
Виключити логічні приймачі мозку я не міг, хоча абсурдність того, що відбувалося, пригнічувала свідомість, навалювалася, притискала до землі, на якій робилося щось незбагненне, вкрай жорстоке. Одначе іменувалось воно “законом природи”. Живе полювало й розривало на шматки живе, шматки м’яса і бризки крові летіли в густу траву.
Здійснювався закон економії і обмеження в обмеженому світі — живе виживає за рахунок живого, живе живиться живим. Міра жорстокості, якій людина не придумала назви, бо не наважилася її оцінити повною мірою і прийняла як неминучість. А що їй іще лишалося?
І тут мені стало соромно. Я знову не викликав вчасно з пам’яті слова Михайла Дмитровича, я погано подумав про людину, не врахував, що навіть у цьому світі, навіть з цією програмою природи вона вже давно почала переглядати й відкидати її — спочатку відмовилася від канібалізму, перестала їсти собі подібних — те, що природним чином роблять багато тварин, виконуючи приписи матері-природи…
Продовжуючи розмірковувати над цим, я відключив слух, щоб не чути передсмертних хрипів і стогонів, переможних криків мисливців, виття і чавкання собак…
Наступного дня до мене прибіг Касіт, син вождя.
— Великий Еламкоатлю! В лісі з’явилися злі боги. Вони зустріли одного з наших мисливців і забрали з собою.
— Навіщо він їм? — я не приховував недовіри.
— Цього не знає ніхто. Але Рап бачив: вони зв’язали Мапуї руки мотузком і повели…
— Де твій батько?
— Батько з воїнами йде по сліду богів. Що вони зроблять з Мапуї?
— Цього я поки що не знаю. Але спробую дізнатись. Ходімо.
— Ти сильніший! Ти переможеш їх! — без найменшого сумніву вигукнув Касіт.
Невдовзі ми наздогнали “богів”. Вони рухалися ланцюжком: передній прокладав дорогу, останній робив зарубки на деревах. Імпуна Мапуї вів на мотузку довгов’язий молодик у корковому шоломі з припасованою до нього протимоскітною сіткою.
Я помітив похитування гілок обіч довгов’язого. На мить з кущів визирнув вождь. Він подав якийсь знак полоненому. Та Мапуї, видно, був дуже пригнічений подіями, щоб як слід зорієнтуватися. Він підняв руки, показуючи, що вони зв’язані. Тієї ж миті один з “богів” полоснув по кущах з автомату. Почувся крик болю, тріск гілля: це кинулись навтіки вождь і його люди.
— Біжи! — прошепотів я Касіту, а сам розсунув перед собою гілки і вийшов назустріч “богам”.
В лице мені дивилося дуло автомата, а в спину впиралося щось тверде.
— Раджу не рухатись! — промовив чоловік, немолодий, із стомленим обличчям, що нагадувало батькове: високий, у зморшках лоб, трохи випнуте вперед підборіддя, глибокі складки в куточках рота. Псували його лише великі темні окуляри на хрящуватому носі. Голос приємний, добре поставлений, і навіть у даній ситуації слово “раджу” пролунало природно і без погрози. Зовні спокійний, ошатний, плямиста маскувальна куртка сиділа на ньому гарно, наче смокінг, пошитий у модного кравця. Вдруге блиснули скельця окулярів — він роздивлявся мене з ніг до голови, ледь розсуваючи в усмішці вузькі тверді губи.
— Ви з людей Шакала?
— Що це означає? — спитав я і настроївся на його хвилю. Ні, він не був спокійним.
— Прошу, обшукайте його, — кинув він комусь у мене за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті “богів” головний.
Грубі руки обмацали мене, полізли в кишені…
— Ось що я знайшов, Кеп.
Той, кого назвали Кеп, обережно взяв футляр з набором інструментів.
— Цікаво було б знати, що в ньому, — звернувся він до мене.
— Це головним чином хірургічні інструменти, — відповів я, відкриваючи футляр.
— Ви лікар?
Кеп не дочекався моєї відповіді й додав:
— Якщо так, то дуже доречно. У нас хворий. Коротуне, покажи, будь ласка, свою ногу.
Кремезний молодик витяг з рота недопалок, зім’яв його і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись, підкотив холошу й заголив опухле коліно.
Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від болю.
— Потерпи секунду, — сказав я і провів по нозі аретомом. — От і все.
— Ви не різатимете пухлину? — здивовано спитав Кеп.
— Вона зараз розійдеться.
На обличчі Коротуна з м’яким дитячим ротом і носом-гудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася на радісний усміх.
— Що ви зробили з моєю ногою, док? Вона вже не болить…
— Зігни її, — попросив я.
Усе ще недовірливо, обережно він зігнув ногу, потім ще раз, захоплено подивився на мене.
— Так ви ж чаклун, док! Саме такого нам у джунглях не вистачало, побий мене грім!
— Якщо чаклун не із зграї Шакала, — холодно зауважив Кеп, і його тонкі губи зовсім зникли з обличчя.