Останній сигнал
Шрифт:
І тут несподівано для самого себе я вискочив з укриття, перехопив його руку і вирвав зброю. Згодом я не раз питав себе: що штовхнуло мене на такий вчинок? Адже, ввімкнувши передатчик “емо”, на цій відстані я міг просто на якийсь час паралізувати воїна. Мені зовсім необов’язково було грати “явлення народові”.
Дикун, розкривши рота, завмер на місці. Його маленькі очиці під низьким лобом розширились і, здавалось, ось-ось лопнуть. Він закрив обличчя руками і, задкуючи, відступив у зарості. Переляк опанував усіма. Простір довкола мене миттю спорожнів. Чути було лемент і тріск гілок під ногами дикунів.
Зосталися тільки ті, кому нікуди було тікати: напруження під час тривалої погоні і щойно пережита смертельна небезпека, напевне, притупили їхні почуття. Вони притулились одне до одного й не зводили з мене очей. Я усміхнувся і простягнув руки долонями догори, показуючи, що не маю зброї. Водночас я промовив підслухану фразу-вигук їхньою мовою, яка означала: “Не бійтеся!” Молоді впали ниць на землю.
Я наблизився до юнака і спробував підвести його. Він виривався. Мені вдалося втримати його на ногах, повернути обличчям до себе, зазирнути в очі. Я ввімкнув передавач думконаказу й відчув, як розслабилися його м’язи під моїми руками, а погляд став осмисленим. Він озирнувся, пошукав очима свою подругу і, коли пересвідчився, що з нею нічого не сталося, ризикнув нахилитись і підвести її з землі, щось при тому примовляючи. Дівчина припала до юнака, ховаючи голову у нього на грудях. І таку суміш страху і надії, ніжності й мужності сприйняв я, що здивувався силі почуттів цих примітивних створінь, які ще стояли на початковому ступені розвитку. Може, саме ця споконвічна сила емоцій і була тим пороховим зарядом, котрий заклала в еволюцію ощадлива мати-природа?
Я проказав кілька слів-вигуків їхньою мовою, що означали: “Не вб’ю вас. Не зроблю вам боляче”.
Юнак зиркнув мені в обличчя, хоча зустрітися поглядом зі мною ще боявся, і мовив:
— Тельмолтаа. Гі мо.
Значення цих слів я не знав. Але він додав ще кілька зрозумілих мені слів. Виявляється, він просив не карати їх, а допомогти.
Я поклав руку йому на плече.
— Все буде гаразд, — сказав я.
За якийсь час перебування у товаристві цих молодят я опанував нескладну мову племені. Юнака звали Касіт, дівчинку — Ла. Він викрав її в іншому, ворожому, племені й тим порушив “заборону богів”, які вимагали одружуватися тільки з дівчатами свого або сусіднього, “спорідненого племені”.
Я спитав у юнака, чому він порушив заборону. Чи не простіше було знайти дівчину до смаку у своєму племені? Чи, може, він не надіявся перемогти в змаганні женихів?
Юнак гордо закинув голову. Поміж товстих, пофарбованих у чорний колір губ сліпуче блиснули зуби.
— Мені дали ім’я Касіт після іспитів на зрілість, — сказав він.
— Що означає це ім’я?
— Той, хто може перемогти носорога, — урочисто відповів Касіт.
— Отже, ти покохав Ла? Ти бачив її раніше? — висловив я здогад.
Він схилив голову:
— Ти питаєш це навмисне, грізний боже? Перевіряєш мене. Дозволяєш сказати неправду. Але тобі все відомо. Як можна побачити дівчину з племені уйна? Касіт уперше побачив Ла, коли крав її. Ла теж уперше тоді побачила Касіта. Але мене помітили також батько Ла і її брати. Вони хотіли вбити Касіта.
— Навіщо ж ти йшов на всі ці небезпеки? — спитав я, приховуючи розгубленість: його відповіді спростовували мої здогади один за одним.
— Мене послав вождь.
Невже я недочув? Чи неправильно зрозумів його слова?
— Навіщо ти порушив заборону й вирішив украсти дівчину з племені уйна?
— Касіт виконував наказ вождя, свого батька, — незворушно відповідав юнак, вирішивши, певно, що, повторюючи запитання, я дотримуюсь якогось ритуалу.
— Вождь? Той самий, з яким ти бачився тут, у лісі?
На одну лиш мить він дозволив собі здивовано глянути на мене. Ствердно хитнув головою.
— Вождь племені імпунів. Амкар. Батько Касіта.
— Навіщо він це зробив?
Касіт, дивлячись кудись убік, знизав плечима:
— Ніхто не знає. Вождь знає.
— А ти?
Він дивився у тому ж напрямку. Я зрозумів: знає, але не скаже.
— Підемо з тобою до вождя разом, — запропонував я.
Страх і надія воднораз спалахнули в ньому. Я не міг визначити, яке з цих почуттів було дужчим у даний момент. Юнак щось сказав Ла, і вона низько схилила голову. Він узяв її за руку.
— Ми йдемо з тобою, грізний боже.
Ух біг поруч зі мною і весь час намагався зав’язати “розмову” — йому було нудно, хотілося звернути на себе увагу. Пересвідчившись, що всі його спроби зараз марні, він запитав жестами: “Не хочеш гратися зі мною? Граєшся з ними?”
— Це люди, такі ж, як я. Пограюся з тобою пізніше, — відповів я, і він ще більше засмутився.
“Я теж — люди. Хочу гратися з тобою”, — засигналив він.
Мене заінтригував цей “монолог”, захотілося остаточно перевірити давні припущення. Я запитав:
— Але ж ти мавпа. Хочеш стати людиною? Такою, як вони?
Ух заперечливо замотав головою. Цей жест він засвоїв уже давно.
“Ні, ні. Не треба. Краще бути мавпою!”
Що ж, він сказав правду. Свою, мавп’ячу правду. І хоча не прірва, а невелика канава: кілька звивин, будова голосових зв’язок, горлянки, двох-трьох суглобів і кісток, — відділяла його від людини, але цієї відмінності було достатньо, щоб привести до нової якості в мисленні. Набути її Ух не міг. Здавалося б — один стрибок через канаву, і він опиниться в іншому стані. Проте навіть для такого стрибуна, як Ух, цей стрибок був нездоланний. Я описав свій висновок математично і ввів його в рівняння еволюції, яке вже розрослось до багатьох тисяч величин.
На цьому мій інтерес до Уха було вичерпано. Не можна марнувати час — треба дослідити інший щабель драбини…
На прощання я постарався направленим випромінюванням стерти з пам’яті Уха деякі спогади й навички. Вони могли перешкодити йому в подальшому житті в джунглях серед мавп.
Коли до печер лишалося близько трьохсот метрів, нас помітили. Молодий воїн-мисливець щось закричав, і до нього почали збігатися люди. Натовп наїжився списами, над головами зметнулися дрюки. Я поки що нічого не робив, чекаючи розвитку подій.
Незабаром серед натовпу з’явився вождь із своїм почтом. Вони намагалися заспокоїти людей. Час від часу вождь, вказуючи на мене, виголошував:
— Еламкоатль!
Це було ім’я найголовнішого бога.
Натовп підхопив ім’я і в один голос прокричав його. Проте люди по-різному реагували на мою появу: одні вклонялися, інші з жахом відверталися. У мене виник здогад.
— Ви вже зустрічалися з подібними до мене? — спитав я Касіта.
— Так. Тоді ми жили в іншому місці. Богів було багато. — Він розчепірив пальці обох рук, три загнув.