Останній світ
Шрифт:
Обгорілі стоси паперу, за цей довгий час відлигнувши, розсипалися в руках; поліцаї позапихали їх до заздалегідь пронумерованих пластикових мішків, а попіл від рукописів — чи, власне, брудні чорні жмути — підмели віниками й зібрали совками; і навіть зішкребли ножами з полиць та обвугленого письмового столу запечену, вкриту грубим шаром пилу кірку від спалених книжок. Погляду поліцаїв не уникло нічого, жоден найнепримітніший клаптик паперу, на якому можна було прочитати слово чи бодай одну-однісіньку літеру. Коли через годину ця команда покинула віллу, садівник-ефіоп залишився живий-здоровий, зате колишнє пожарище було геть сплюндроване.
Та
Або припустити на хвилинку таке: якщо за наказом імператора й від його імені спорудити цьому Назонові пам’ятник, то чи не передумають потім катакомби вшановувати поета як великого мученика? Атож, пам’ятник! Вигнанець, якому вже, на превеликий жаль, не судилося прийняти помилування від великодушного й богорівного Юлія Цезаря Августа, все ж таки був великим сином Риму про це власне, сказано і в офіційній заяві палацу — сином, звісно, важким, нещасним, його, звісно, довго не розуміли, але ж кінець кінцем все-таки засяг імператорової ласки й повернувся додому...
Отож одного спекотного дня на початку літа представники влади знов з’явилися на п’яцца дель Моро; тепер вони вже не звернули уваги на вкрай нажаханого садівника, що в паніці намагався сховатись в очереті на ставку. Ба більше, цього разу вони не тільки не поставили ефіопові жодного запитання, а навіть не ввійшли до будинку, із забитих і потрісканих вікон якого вже витикалися бузина та бур’ян. Ні, ці люди тільки приставили драбину до кам’яного, оздобленого віночками з мушлів порталу при вході, попросвердлювали в мурі дірки й прикріпили до Назонового будинку плиту з червоного мармуру — меморіальну дошку. На ній позолоченими літерами було викарбувано його ім’я, рік народження і рік смерті, а внизу під цими датами стояло великими літерами одне речення з його забороненого твору:
В КОЖНОГО МІСЦЯ СВОЯ ДОЛЯ.
VII
Котта був один з багатьох. Разом із двомастами тисячами римлян він захоплено слухав Овідія Назона на стадіоні «Сім притулків» — далеку постать серед ночі, ніби вкарбовану прожекторами в орнамент із смолоскипів, недосяжну в тому збуреному, всіяному вогнями величезному овалі.
Разом із рештою людей Котта захоплено плескав у долоні після поетової промови про чуму на Егіні. І згодом Назонове вислання вразило його так само глибоко, як і всіх тих, хто не любив імператора. Таких було теж багато. І Котті довго здавалося, що з цими багатьма його об’єднує принаймні відчуття тріумфу, коли, приміром, котрийсь із політутікачів переходив весь прикордонний пост і діставався туди, де його вже не можна було схопити, виставляючи на сторожових вежах снайперів з біноклями та зграями хортів. Проти відваги непокірних сміливців імператорова всемогутність виявлялася безсилою.
І коли один
З-поміж численної і неоднорідної армії безіменних шанувальників поета Публія Овідія Назона Котта вирізнявся, мабуть лише почуттям страху, бо в поетовому падінні вбачав не просто трагедію уславленої людини, а й ознаки минущості, що все знищує, все перетворює. Та в міру того, як Котта мирився з усвідомленням, що нічого в світі не залишається таким, як було, він почав знову прилучатися до кола тих багатьох людей, які вважали себе прихильниками, навіть знайомими Назона, хоча ступити до його дому на п’яцца дель Моро вперше дістали змогу аж у ті дні, коли поет прощався з Римом.
Потім дехто з цього кола час від часу навідувався на віа Анастасіо і в роки Назонового вигнання — підписати петицію про помилування поета чи просто послухати, як Кіана зачитує гостям кілька рядків з його листа, адресованого Римові; ці листи надходили чимдалі рідше. На одному з таких зібрань, які влада тримала під наглядом, однак терпіла, Котта й почув про того торговця бурштином та про останню звістку від Назона. Але по-справжньому близькими Котті не були ні сам поет, ні його дружина, що так страждала від Рима й від туги за Сіцілією.
Бентежні розмови, що їх викликала в місті чутка про поетову смерть зрештою дали поштовх до вирішальної переміни в житті Котти, і з непримітного, вірнопідданого громадянина римського суспільства, ладного зносити нагляд навіть у власній спальні, він став невгамовним політутікачем, глибоко, як ніколи доти, перейнявшись долею вигнанця. Річ у тому, що після численних обурених виступів з приводу загибелі Назона, після багатьох марних спроб, спростувати чи підтвердити звістку про його смерть, після втішних і захоплених слів, а також перших, сказати б, мармурових ознак реабілітації, у столичних салонах заговорили про те, що органи влади мають намір відрядити на Чорне море експедицію й перевезти поетові останки до Рима. Спеціальна комісія нібито мала знайти прах Назона чи що там від нього зосталося й перевезти до столиці, помістити в саркофаг і задля прийдешніх поколінь поставити його в мавзолеї.
Та поки чутки в Римі розповзалися, стаючи дедалі неймовірнішими, і вже зринало запитання іро те, кого ж офіційна влада пошле до залізного міста; поки один скульптор завбачливо, проте досить грубо витесував у камені Назонове погруддя, а червона мармурова плита на будинку поета залишалась єдиним підтвердженням його реабілітації, Котта, роздобувши паспорт та інші папери одного померлого від гангрени трієстського моряка, вже другий тиждень страждав на борту «Трівії» від весняних штормів у Середземному морі.