Останній світ
Шрифт:
Отож Котта, ступаючи чорним піском, помалу вже звик бачити, як високо на скелястій стіні тріпотять тенти, а з «балконів» визирають скуйовджені на вітрі голови й байдуже споглядають пару, що прогулюється далеко внизу. Оті дві крихітні постаті, які рухалися так близько над водою, що іноді навіть ледве встигали відскочити від хвилі, у Томах уже ні в кого не викликали роздратування. У ті дні, коли настало потепління, римлянин і його супутниця стали для ливарів майже такими самими сірими й нецікавими, як і всі чоловіки та жінки на цьому сірому узбережжі.
Саме в бухті балюстрад
Тієї хвилини на Ехо несподівано зійшло таке натхнення, таке самозречення, вона так перемінилася, що Котта вражено зупинився й уперше за стільки днів розгублено замішувався нею. Саме відкочувалася хвиля прибою, і вони стояли по кісточки у воді.
— Загине! — ще раз прокричала Ехо. — Цьому людству з його вовчими звичаями настане кінець! — Назон, мовляв, як ніхто інший, усвідомлював, що в майбутньому на світ чекає катастрофа, і це передбачення, мабуть, і стало справжньою причиною його вислання з Рима. Кому ж бо охота слухати, що саме в найбільшому, найчудовішому місті світу хтось так пристрасно, як Овідій Назон, передбачає загибель, нагадує про кінець усієї величі й краси?!
Котта відчував, як хвилі наносять йому в черевики дрібного чорного піску, як водяні язики перекочуються по ногах на берег, а тоді знов у море і змивають усі його, Коттині, і її, Ехо, сліди. І все ж таки він не сходив з місця; немовби скутий рукою Ехо, Котта стояв, нахилившись до неї, і слухав розповідь про загибель світу.
Це було видіння, про яке Котта в жодному виступі Назона перед римлянами не чув. З майже фанатичним натхненням у голосі Ехо об’являла йому про сторічну зливу, що геть розмиє землю, і змальовувала майбутній потоп з такою певністю, ніби ця катастрофа відбувалась у минулому.
Вже першого дощового року всі річки порозмивали свої русла, мов сліди на піску, всі озера поховали під собою власні береги й перетворили набережні та парки на баговиння. Греблі попроривались або сховалися під водою, а з гір та полонин ринули стрімкі потоки до низин і далі до океану, над яким нависала щільна запона хмар.
Все, що могло рухатись, перебралося на судна та плоти й на таких та ще жалюгідніших пристанищах уже давно погойдувалося над затопленими містами й лісами. А вода й далі підіймала на поверхню й поволі, але неспинно збивала докупи те, що не трималося корінням у ґрунті чи могло плавати, і змикалася над усім, що не спливало на поверхню.
Помалу річки злилися в один суцільний потік, і він досяг нарешті океану й підніс його високо над берегами, і тепер уже лінія, де сходилася вода з суходолом, потяглася назустріч небу. Згодом над водою витикалися вже немовби
Минали роки, десятиріччя, і судна та плоти у цьому відкритому морі почали занепадати, іржавіти, гнити, розламуватись і тонути. Те, що мало руки чи кігті й могло чіплятись, тепер боролося, борсаючись у воді, за гнилі, наскрізь промоклі уламки. Поверхня навколо кожної деревиняки аж вирувала від рук, ніг та лап. Але потім уже й птахи, знесилені від марних пошуків місця для перепочинку, почали падати цілими зграями у хвилі і йти на дно — туди, де колись були ниви й міста. Голими алеями, крізь колонади й арки, пропливали дельфіни; на гребенях дахів виростали морські анемони, а на димарях — корали. У поросі вулиць залягала камбала. Немовби на свято з нагоди повернення з вирію птахів, що зграя за зграєю опускалися в глибину, на будівлях погойдувалися стяги з водоростей.
— Але як же тихо там унизу! — вигукнула Ехо. — Як же там неймовірно тихо!
Котта дивився на тенти, що маяли на кам’яних балюстрадах у бухті, й бачив сріблясто-зелені стяги в морських глибинах.
Аж тепер, коли вода, здавалося, поглинула вже й останні ознаки життя на суходолі, дощ почав ущухати, а тоді й зовсім перестав, і крізь розпанахані хмари вперше за сотню років виглянула небесна блакить. Але ця переміна означала не порятунок, а навпаки — страшний кінець. То була зелена, мертва тиша дна, що піднялася з глибини й тепер важко, оскліло лежала на поверхні.
Нарешті дмухнув суховій; засяяло гаряче, вже майже забуте сонце, і потоп повільно, дуже повільно зійшов, відкривши небу та зорям, що також повернулись, їхнє творіння — безживний, болотяний світ. Вода спала, і риб спостигла доля потопельників. Те, що було забарне й не встигало за водою, яка відступала, не встигало пірнути у струмок, у річечку, на глибину, зоставалося в теплих болотах та калюжах, лежало, б’ючи хвостами й плавцями, у пересохлих гірських долинах, на схилах чи в ущелинах і хапало зябрами задушливе повітря
— Коли вигнанець прочитав мені з полум’я долю світу,— сказала Ехо,— його ока, звісно, не уникло те, як це мене вразило й засмутило. Я зіщулилась від холоду, сиділа біля вичахлого багаття й мовчки дивилася на того чоловіка, чекаючи, що пророцтво, може, ще завершиться якось не так безрадісно. І, мабуть, тільки через те, що я, єдиний свідок його ясновидіння, хотіла почути щось інше, а може, так воно в майбутньому буде й насправді, але потім — світ уже загинув, і потоп почав спадати — вигнанець розповів про пліт.
То були всього-на-всього кілька скріплених ланцюгами бочок з-під вина, а на них — дерев’яні двері від стайні. На дверях лежали, міцно притиснувшись одне до одного, двоє з тих, що зазнали кораблетрощі,— чоловік і жінка, яким судилося пережити загибель і відродження світу з мочарів. Полишені на волю млявих коловертів, вони опускалися на плоту разом із водою вздовж гірського схилу все нижче й нижче.
Чоловіка Назон називав Девкаліоном, а жінку — Пір-рою. І ще вигнанець сказав, що потоп, крім цих двох, більш ніхто не пережив.