Останній світ
Шрифт:
Згодом старий розбалакався, заходивсь показувати Котті брудні від бабрання в грязюці руки, розповідати про Еолові арфи, які нібито поприв’язував на деревах замість дороговказів для вигнанця,— десятки Еолових арф, аж до верхів’їв долин. І Котта почав помалу розуміти причину того недовірливого мовчання й ніяковості, що і в багатьох домах залізного міста викликала вже сама згадка про Овідія Назона: кожне село чи місто, до якого влада засилала вигнанця,— так було сказано в римському законі,— несло відповідальність за нього і за його життя так само, як і за те, щоб він не втік. Цей закон перетворював місцевих жителів у наглядачів. Розмовляти чи, тим більше, вступати з державним злочинцем у близькі взаємини було заборонено; обов’язок кожного — пильність, доноси — справа честі. І якщо те чи те місто нехтувало
Котті пригадалось одне з гасел на транспарантах, спрямованих проти жорстокості римського правосуддя: «З вигнання тільки одна дорога — до смерті». Той, хто втікав із заслання, колись таки мав упасти від пострілів взводу солдатів, а той, хто тримався в засланні до останку, помирав од самотності. Бо, на відміну від політутікача, прізвище якого через п’ять років викреслювали з державних паперів, а заразом і з державної пам’яті, вигнанець, поки й жив, залишався під наглядом.
Не було таких широких просторів, такого глибокого моря, таких пустельних гір, де б утеклий вигнанець міг сховатися від праведного гніву Рима. Затятість, з якою імператорська юстиція домагалася виконання своїх вироків, не могли послабити ні відстані, ні моря, ні пустельні гори. І хай там у якому глухому закутні ховався втікач, однаково наставав час, коли кожнісіньке око, кожнісіньке вухо поруч із ним кінець кінцем таки оберталося в очі та вуха Рима.
Але те, що загрожувало безіменному державному злочинцеві, чий знімок мали всі прикордонні пости, портові управи та митниці, куди більше загрожувало, мабуть, в’язневі знаменитому, чоловікові, чиї портрети з’являлися на вулицях міст, в усіх газетах, чиї риси карбувальники переносили на мідні монети, а скульптори втілювали в камені; на додачу до всього вигнанець Овідій Назон мав носа, якого не можна було ні переплутати з іншим, ні забути!
Втікач із таким обличчям не міг довго переховуватись ні в тісняві міст, ні в малолюдних селах, де кожен чужак викликав невтолиму цікавість — навіть тоді, коли його вже давно вважали покійним і не сподівалися побачити живим, тим більше не збиралися шукати на цьому світі.
Феме, здавалося, вгадала хід думок Котти й заперечила йому. Поки Піфагор ув’язував поклажу й накривав її парусиною від дорожньої куряви, а покараний Батт, чипіючи за кадубом із квашеною капустою, розпускав нюні, крамарка відвела римлянина вбік. У Томах, сказала вона, кожне знає, що він, вигнанець, іноді по кілька тижнів блукав сам у горах, ночував у кошарах, поїдав до решти припаси шукачів високогірного бурштину й збирав мох, скам’янілості та тьмяні смарагди в річищах гірських струмків, аби розплачуватися ними за питво та вечерю у Фінея, за всілякі інструменти й харчі тут, у крамниці. Онде Батт розіклав на полицях у задній кімнаті цілу колекцію тих каменів, серед них є й два гарні опали з Трахіли.
Утік? Дурниця! Куди ж із Трахіли втечеш? Через гори стежки нема, провадила Феме, Та якщо хтось усе ж таки надумає підійматися все вище й вище в гори, то за кожним гребенем на нього чекатиме тільки ще одне урвище, ще одна долина, а потім — новий підйом, нова вершина, щоразу стрімкіша, й нарешті — скеляста стіна, що в самісінькій високості зливається з чорно-синім небом... Ні, звідси нікуди не зникнеш, нікуди не втечеш. Із залізного міста всі шляхи у світ ведуть лише вздовж узбережжя та через море.
Цього дня Котта провів слугу аж до косогорів. Два зачучверених, кошлатих пси, що їх Терей пустив вовчим слідом, на мерехтливих схилах утратили нюх і тепер тюпали за мулом з його поклажею, що пахла маслом та сиром, аж поки Котта прогнав
— Оті фламінго, пальмові гаї,— казав Піфагор,— усе, що можна побачити на гобеленах глухонімої Арахни, вона прочитала з вуст мого господаря.
Вони поволі вийшли з міста й нарешті дістались туди, де кінчалися дерева. Тут Котта попрощався з Піфагором. І за всю дорогу римлянин перебив старого один-однісінький раз: він запитав слугу, чи той коли-небудь чув, щоб Овідій Назон розповідав про кінець світу, про море, що вийшло з берегів, про те, як людство загинуло у хвилях та в мулі, а тоді відродилося з каміння.
Загинуло людство? Піфагор так раптово зупинився, що мул аж тицьнувся мордою йому в плече. Потім старий нахиливсь, узяв камінця й жбурнув його вниз. Ні, відповів нарешті він, про те, що хтось тонув, мови не було. Он унизу, на березі — в Томахі — адже там кінець світу, мовляв, видно краще, ніж на тих омріяних чи вигаданих картинах страхіть. У цих руїнах, у закурених, здичавілих вуличках і на занедбаних нивах, у цих брудних халупах і на чорних від кіптяви обличчях їхніх мешканців, у кожному куточку, в кожному скреготі залізного міста вже можна побачити й почути майбутнє і навіть доторкнутись до нього рукою. Навіщо вигадувати й лукавити?! Адже в першій-ліпшій брурній калюжі у Томах уже відбивається майбутнє, кожна така калюжа — то вікно у спустошений часом світ.
Там, де спинилася сіра кам’яна лавина, поховавши під собою стежку до Трахіли, Котта повернув назад. Піфагор наче й не завважив, що його супутник уже попрощався. Не довго думаючи, він переліз через гору каміння, тягнучи за собою мула, що раз у раз спотикався, і зник серед валунів та оголеного коріння, яке, немов чиїсь кігті, стирчало з рештками землі із руїн.
Стомившись, Котта став серед цієї пустки перепочити. Тут, на півдорозі від Томів до трахілських руїн, він відчув таку нехіть до всього, що колись його хвилювало й зрештою погнало з Рима в ці гори, аж, здавалося, вже зробився наче той камінь, на який він саме сперся,— сірий, байдужий, німотний, полишений на поталу ерозійним силам та часові. Чуб його заростав мохом, нігті на руках і ногах обертались на сланець, а очі — на вапняк. Тут, серед цього страшного громаддя гір, втрачало свою сутність і значення все, що саме не було каменем. Про Назона й людей з інших поколінь — до і після нього — ці ущелини нічого не знали; байдуже зяяли вони до хмар, чиї тіні так само байдуже пропливали гірськими схилами. До Рима звідси було так далеко, немовби його й узагалі ніколи не було, а «Метаморфози» тут видавалися чужим, позбавленим глузду словом, яке, щойно його промовиш, одразу перетворюється на порожній звук і цей звук означав не більше й був не лункіший, ніж пурхання пташки, що злетіла з гнізда, чи стук віслючого копита.
Каркнула ворона. Котта прочнувсь од роздумів і збентежено роззирнувся довкола. Чи це йому щойно не приснилося, нібито з відчиненої топки плавильної печі на нього пахнуло білим жаром? Чи не приснилося, що він, римлянин-політутікач, став ливарем?
Коли Котта підвівся й знову вирушив у дорогу, про сон та жар він уже забув. Він знав тільки, що ніколи доти не почувався таким схожим на мешканців залізного міста, як цієї години. Так само байдуже, як томські громадяни робили своє діло біля плавильних печей, у штольнях чи на обнесених мурами нивах, він здався на волю своєму давно згаслому шанолюбству. Мов пожбурений камінь, у якому вже не зосталося нічого від живої, теплої долоні, що підняла його й кинула, Котта віддався своєму покликанню. Як ото камінець улягає закону земного тяжіння, так і він, Котта, підкорився притягальній силі Назонової біди. Поетів крах виштовхнув його з римського затишку, і тепер Котта падав услід за вигнанцем. Він стомився. Вже не прагнув ні значущості ні успіху. Котта робив те, що робив. Покинув місце, де відпочивав,— воно лежало високо над морем і низько під трахілськими руїнами,— і спускався до залізного міста.