Останній світ
Шрифт:
А Батт стояв тепер у крамниці поміж діжок із капустою, кісь та слоїків з льодяниками — такий самий камінь, як і решта на цьому узбережжі: аж чорний від патьоків свинячої крові. Вилискуючи Дітовими мазями, він бовванів серед світу живих, мов спаплюжений жертвопринесеннями ідол на бойовищі.
Коли Феме вже втратила останню надію збудити життя в цьому камені, вона зачинила на сім жалобних днів крамницю і не виходила ні на оклики покупців, ні на стукіт стурбованих жінок, що приходили її втішити. Феме повиносила геть усе із задньої кімнати, вимила водою з оцтом та попелом кам’яну долівку, як це роблять там, де лежав небіжчик, а тоді забила ті двері дубовими дошками. Вночі люди чули крізь зачинені віконниці, як крамарка молиться. Вона поставила півколом у ногах перед скам’янілим сином свічки та
Вранці восьмого дня крамарка підняла жалюзі на дверях і виставила напоказ залізному місту пам’ятник рідному синові. Жителі узбережжя підступали до скам’янілого Батта спершу недовірливо, з острахом і навіть підповзали навколішки. Та коли ні ще одного лиха, ні ще одного s4yfla не сталося, люди почали підходити сміливіше, поки один селянин з Лімірського плоскогір’я кінець кінцем зірвав з каменя кропив’яну гірлянду й, добряче пожаливши собі руки, пересвідчився, що крамарчин сни перетворився на звичайнісінький вапняк.
— Валун валуном! — кричав той чоловік згодом у винаревому погрібку. — Таких валунів на всіх відвалах хоч греблю гати! Що ж тут такого, коли людина, проживши життя, перетворюється на камінь не в темній могилі, а в напівтемній крамниці?
Отак і епілептикова доля помалу втрачала свою незвичайність, ставала легендою, а потім і взагалі канула в забуття — так само, як і доля решти людей, котрим судилося жити на Чорному морі. Бо хоч той сірий камінь і зостався стояти серед діжок та ящиків, хоч пломінці свічок та лампад, мов стрілки незгасної, багряно-золотої пам’яті, щоразу й повертались від протягу в глибину крамниці, ця статуя зрештою стала для покупців всього лиш громіздким, неоковирним інвентарем, таким звичайним, як і залізні вішалки при вході, де часом висіли довгі, мокрі від дощу плащі. У калюжках брудної води, що накапувала під цими плащами, віддзеркалювалося Баттове зображення — тремтливий силует, який від найменшого поруху калюжки кривився в гримасі, так ніби до нього верталося життя.
Засуха минула. І хоч осінь настала така сама м’яка, сонячна й тепла, яким у попередні роки зрідка видавалось лише літо, траплялися й грозові ночі, і знов пускався короткий, однак такий рясний дощ, що вигорілі під сонцем барви узбережжя помалу перетворювалися в глибоку, темну зелень; навіть на глибокі западини й відвали породи, здавалося, напливають зелені тіні. На скелях і дахах залізного міста цвів мох. А павуки та змії щезали.
Перші осінні тижні Котта просидів у линваревому будинку, і навіть пияки з Фінеєвого погрібка про нього забули. А його мансарда вже давно нагадувала занедбану оселю якогось ливаря.
Відколи зникла Ехо, ознаки запустіння день у день виразніше проступали і в линваревому домі. Ніхто вже не висмикував паростків плюща та бур’янів зі швів у мурах, шви розходились і перетворювалися на широкі щілини. Незакріплені віконниці билися на вітрі об стіну доти, доки спадали з завісів або доки вщухав вітер. У коридорах та коморах пилюга, що лишилася після посухи, змішувалася з піском та тиньком, утворюючи пухкий ґрунт, і тепер на скринях, полицях та ящиках проростали бліді стеблинки. В одній із кімнат горішнього поверху рій шершнів приліпив до сволока гніздо, схоже на химерний світильник, і жити в кімнаті стало небезпечно. Та линвареві Лікаону було байдуже. Він метр за метром віддавав свою оселю природі, що вперто наступала й наступала.
Іноді вночі Котта чув, як Лікаон виходить з дому, а вранці, зморений і виснажений, повертається всіяним жорствою схилом додому. Досі Котта сприймав ці Лікаонові нічні мандрівки як химери старого дивака, що вижив з розуму. Не дуже здивувався б навіть годі, коли б линвар дістав із своєї залізної шафи побиту міллю вовчу шкуру, вбрався в неї й знову подавсь у гори. Що ж, закортіло чоловікові побавитись у вовка, повити. Але після скам’яніння крамарчиного
Як і багато політутікачів, що приймали мову, звичаї, а згодом і спосіб мислення тих підкорених, диких народів, серед яких шукали захистку від жорстокого Риму, Котта цілком пристосувався до життя в Томах і тепер навряд чи й відрізнявся від решти мешканців залізного міста. Одягався так само, як і вони, розмовляв їхньою говіркою, а часом декотрі загадки узбережжя йому навіть щастило сприймати з в’ялою байдужістю місцевого жителя. Листів до Рима Котта більш не писав. Мабуть, тільки Баттове скам’яніння показало йому, що тепер він не в залізному місті і не у «вічному», а потрапив до якогось проміжного світу, де закони логіки вже не чинні, і де, однак, не діє й жоден інший закон, який би його тут утримав і захистив од божевілля. Баттова статуя бентежила не тільки світ тубільців, а й здоровий глузд римлянина, який умів заявити про себе в кожному столичному палаці, в кожній імператоровій битві і який тут, у крамниці Феме, спромагався лише на нічого не варті слова.
І хоч би коли Котта в ці дні засинав чи бодай на хвилинку впадав у дрімоту, його щоразу починали діймати сни з «Книги каміння». Образи й постаті історій, які Овідій Назон читав для Ехо, дивлячись у багаття, не давали йому, Котті, спокою. Йому вчувався голос Ехо, що промовляв з пітьми про рай ущелин та схилів, про метеорні, нетривкі розкоші органічного життя й незаперечну гідність каміння... Довкола здіймалися мегалітичні споруди, вали, в яких відлунював м’який голос зниклої Ехо, виростала все вища й величніша архітектура, аж поки небо вгорі оберталося всього лиш плетивом невиразних пасмуг. Тоді він усвідомлював, що неоднорідне склепіння, яке тепер змикалося над ним, зведене все з кам’яних брил, конгломератів, скам’янілих голів, рук та ніг, із застиглих тіл людей, котрих він у своєму житті знав, любив чи боявся. І коли Котта прокидавсь і виборсувався з того лабіринту, лещата, що ввесь час міцно тримали його, однаково не попускали. В крамниці Феме сірим холодним каменем так само стояв Батт — оздоблене лавандою та ломикаменем грізне нагадування про те, що межу між дійсністю й сном, певне, назавжди втрачено.
Іноді, як Лікаон виходив з линварні, Котта крадькома його розглядав і з полегкістю зітхав, коли старий був небалакучий, насуплений, але без найменших слідів шерсті, ікол чи лап. Це був тільки згорблений сивоголовий чоловік, що йшов до криниці вмитися.
Скам’яніння крамарчиного сина для линваря було не що інше, як рідкісний випадок занесеної здалеку хвороби — можливо, невилікований правець, яким хлопець заразився від отої наволочі з «Арго» або коли порпався в мотлосі, викинутому морем на берег; одне слово, болячка, не варта уваги, а як для того малого пришелепка, то ще й, мовляв, найкращий вихід, адже так він нарешті позбувся отих своїх корчів... Скам’янілого Батта Лікаон не хотів ні торкатись, ні навіть бачити — за своє життя, він, мовляв, набачився каміння доволі. Лікаон залишався Лікаоном.
Та однієї місячної ночі, коли Котта лежав без сну і йому здалося, ніби десь у горах, на осипах пролунало вовче виття, він не зважився зазирнути до линварні. У ліжку Лікаона, мабуть, не було. Заспокоївся Котта аж тоді, як те вовче виття потонуло в глухому рокоті селевого потоку чи кам’яної лавини; таке в Томах іноді було чути, зрештою, й серед білого дня. Напоєний осінніми дощами родючий шар крутосхилів одділявся від кам’янистої основи, сповзав униз, покраяний струмками та рівчаками, й осідав на гірських рівнинах новим пластом, що пахнув живицею потрощених дерев, свіжою кров’ю звірини, мохом, землею і знов укривався зеленню та квітом.
Під одним таким оповзом у вузькому зворі загинуло двоє чабанів разом з майже всією отарою. Про цю трагедію здогадався Діт, коли на гірській стежці назустріч йому кинулися перелякані, закривавлені, вимазані глиною вівці. Він покликав на допомогу рудокопів та шукачів бурштину, вигріб з ними понівечені трупи чабанів і поховав їх на широкому гребені селевого потоку, ще й поставив пам’ятний надгробок. Побитих овець люди перевезли мулами на пристань і, посмаживши їх на двох величезних багаттях, справили поминки. А м’ясо, для якого не вистачило жаровень та рожнів, Терей посолив і приготував з нього вудженину.