Останній світ
Шрифт:
А Фіней, перше ніж повернути Котті такий самий клаптик зі своїм ім’ям, засміявся й витер тим клаптиком шинквас.
Терей ледве-ледве прочитав своє ім’я, тоді мовчки стенув плечима й знову схилився над діжкою з тузлуком.
Тільки Феме щось пригадала. В тузі за сином вона стала дуже балакуча, їй увесь час потрібно було, щоб її хтось слухав. Навіть обвішаним амулетами втікачам із гір, які збиралися біля полиць та перед осяяною мерехтливим світлом свічок Баттовою статуєю й, нічого не розуміючи, витріщалися на крамарку, вона все розповідала й розповідала про своє горе і платила слухачам за їхнє терпіння чаркою гіркої та жувальним тютюном.
А пригадала Феме ось що: такі клаптики, як оці, Назонів слуга Піфагор збирав у томських будинках, приходячи на узбережжя,— фартухи, подертий одяг, речі, з яких повиростали діти; потім, у горах, він ставив якісь дивні кам’яні баби і обертав їх на такі собі дороговкази.
Одного холодного грозового літа, розповідала крамарка, Піфагор зійшов на берег з «Арго» — і то ще задовго до Назонового приїзду в Томи. Винахідник, учений, що втік від якогось деспота на своїй батьківщині в Греції. Ту батьківщину він називав Самосом і мріяв про часи, коли на острові не стане не тільки деспота, а й будь-якого панування людини над людиною і всі заживуть у злагоді. Однак листи й газети, що доходили до нього в ті роки, зводили всі його мрії нанівець.
Років десять чи й більше грек жив у кам’яному будиночку на березі глибоко врізаної в суходіл бухти на південь від Томів — у тимчасовому пристановищі для рибалок, які завертали туди пересидіти, коли негода заставала їх дорогою додому. Дуже довго, крім тих рибалок, самітник більш ні з ким не спілкувався. Часом рибалки брали його з собою до залізного міста, і люди приймали Піфагора радо, бо він, немов посланець удачі, завжди з’являвся лише після щасливо пережитої бурі. Так у Томах народився звичай підносити йому подарунки. Після таких відвідин Піфагор, важко хекаючи під важкою ношею, повертався гірською стежкою до своєї самотності, сідав серед викинутих морем трісок та водоростей і писав на піску слова та знаки, а хвилі змивали їх і примушували писати все спочатку, по-іншому, знов і знов.
У кроні сосни, єдиного дерева в своїй бухті, Піфагор почепив три Еолові арфи й, наслухаючи гармонію їхніх звуків, які то наростали, то стихали, визначав, коли слід чекати шторму, а з ним і гостей із моря. У ті довгі роки тиші й самотності Піфагор почав розмовляти сам із собою і зрештою став забалакуватись. Перед Тереєвою різницею він виголошував довгі промови про те, як ганебно жерти м’ясо, аж поки одного разу Терей висипав з вікна йому на голову відро овечих тельбухів.
Піфагор запевняв, нібито в очах корів та свиней уміє розгледіти погляди зниклих, перевтілених людей — так само, як у вилуплених баньках п’яного ливаря вже вбачає насторожений погляд хижака; грек стверджував, що в міру того, як перекочовувала його власна душа, вона жила в тілах ороговілих ящірок та офіцерів, і звільнили її з тих нікчемних подобин пострілами. Він казав, нібито бачив, як міста Троя й Карфаген виростали з каміння і знов розсипались на порох. І коли одного бляклого дня на початку літа в гавані залізного міста з’явилася «Трівія» і з неї на очах у роззяв зійшов отой вигнанець, Овідій Назон, Піфагора в місті вже давно мали за причинного. Під наглядом двох солдатів із прикордонної охорони Назон ступив на берег, підписав у портовій управі стос перекладених синьою копіркою формулярів і, коли через кілька годин шхуна відпливла від причалу й під свіжим вітром невдовзі зникла з очей, він так і сидів мовчки зі своїми речами на пристані.
Побачивши цього пригніченого, охопленого розпачем вигнанця, Піфагор згадав про власний біль, власну долю і того дня на свій берег уже не повернувся. Без угаву щось розповідаючи, він допоміг римлянинові влаштуватись у порожньому будинку, який тому відвели на збезлюднілій вуличці, лишився з ним на кілька днів, а тоді на цілі тижні, місяці й кінець кінцем, коли вороже наставлені Томи примусили Назона вибратись до глухої Трахіли, Піфагор вирушив за поетом до того останнього притулку. Зрештою залізне місто збагнуло, що й римлянин, і його слуга, ні в чому не винні, та повертатися до будинку на узбережжі ні той, ні той уже не схотіли. В Трахілі було безпечніше.
У Назонових розповідях Піфагор ніби віднаходив свої власні думки й почування, гадав, що в цьому збігові нарешті відкрив гармонію, яку варто підтримувати й передавати далі. Одне слово, він кинув черкати на піску й почав залишати написи повсюди, де тільки бував. Спершу дряпав цвяхами та складаним ножиком тільки на столах у винаревому погрібку, згодом став шкрябати черепкамм на стінах будинків, обписувати крейдою стовбури дерев, а при нагоді — й котрусь приблудну вівцю чи свиню.
— Ох, Батт... — Феме зітхнула і, як завжди, коли згадувала про сина, втерла на очах сльози. Батт, мовляв, як бігав гуляти на всипані рінню схили, то часом теж приносив додому такі самі клаптики, як оце в Котти, хоч вона й забороняла синові заходити так далеко — через його падучу — й щоразу карала: ставила навколішки на поліняку.
А те, що на цій пілочці, яку Котта щойно поклав перед нею на прилавок і розгладив долонями, стоїть її ім’я, нічого, мовляв, не означає. Піфагор, бачте, у своєму схилянні перед поетом зайшов надто далеко і почав записувати все, що Назон казав,— кожнісіньке слово, кожнісіньке згадане ім’я. А до Трахіли він утік від мешканців залізного міста, які вже почали були протестувати проти отих написів на їхніх будинках та кам’яних огорожах, вдаючись до відер з водою, собак та камінців. У Трахілі грек цілком віддався своєму захопленню й кожному Назоновому слову ставив пам’ятник. Десятки кам’яних монументів тяглись аж туди, де обвалювались льодовики, здіймалися бескиди та нависали скелі,— на знак того, що він, Піфагор Самоський, із своїми думками та поглядами тепер уже не сам на світі.
Настав уже й грудень, а сніг у Томах так жодного разу й не випав. М’який вітер, що вряди-годи переходив в ураган, раз у раз розганяв навіть найбільші скупчення дощових хмар, а тоді знов навішував над морем нову нерозривну пелену хмар. Та між цими оновленнями сірого, мов залізо, неба іноді робилося так ясно й тепло, що люди виносили на кам’яні огорожі провітрювати подушки та ковдри, рибалки викладали рядком на пристані й конопатили свої перекинуті догори днищами човни, іноді навіть спускали їх на воду, випливали на веслах у бухту, а тоді, налякані новою стіною хмар, утікали до гавані. На узбережжі все ще буяла зелень.
Котта ждав. Гуркіт у горах то замовкав, то знов наростав, а з високогірних ізворів усе йшли і йшли втікачі й розповідали про загиблих людей, знищені отари та присипані камінням хатини. Все це доводило, що поспішати знов до Трахіли — безглуздий ризик. Отож тепер майже не було дня, щоб Котта не заходив на кілька годин до крамниці Феме; він брав склянку чаю, сідав на ослінчику біля Баттової статуї, гортав пожовклі, всі в плямах від вогкості журнали, що їх привезла останнього разу «Трівія», часом допомагав крамарці перекочувати бочки, складати ящики, бо Феме розмовляла з ним так довірливо й уважно, ніби він ніколи й не був тут чужаком. І Котта приходив сюди знов і знов.
Обслуговуючи вбогих своїх покупців із гір, пильно оглядаючи вовну, опали та вже припсовані смушки, що їх утікачі приносили на обмін, Феме ремствувала на власне й чуже горе, лаялась через життєві негаразди і, на підтвердження справедливості своїх нарікань, щоразу згадувала все нових і нових мешканців залізного міста, розповідала про їхні складні долі. Котта мовчки сидів собі на ослінчику, ні про що не перепитував, але часом на обличчі в нього проступав такий самий дурний вираз, із яким крамарчині теревені колись слухав її син. Мешканці узбережжя ненавиділи горян, здавалося, не стільки через їхню нужду чи грубі, незвичні манери, скільки через те, що в злиднях цих обшарпаних, безпритульних людей впізнавали власне минуле.