Останній світ
Шрифт:
Прокна саме начиняла в різниці ковбаси й побачила з вікна свого синочка на пристані, побачила серед галасливої дітлашні аж надто близько біля води. Вона спробувала гукнути малого, але не догукалась і поквапилася, важко сапаючи, сходами на пристань, щоб забрати Ітіса додому. І коли раптом уздріла чужинку, що нерухомо дивилася в порожнечу, то враз упізнала в цій знівеченій, обліпленій мухами жінці Філомелу, свою сестру.
Отож різничиха скрикнула, запала тиша, а вслід залопотіли врозтіч дитячі ніжки. Нарешті чужинка відчула, що до неї вже збігається місто, відвела погляд від моря й побачила Прокну. Однак цього обличчя, яке
І це — Філомела? В пам’яті мещканців залізного міста, що тим часом зібралися на березі, зринуло вродливе обличчя двадцятирічної дівчини, яка промивала в різниці кишки, патрала над ночвами з окропом курей і в усьому була цілковитою протилежністю своїй незграбній, тлустій сестрі. У Прокнинім домі Філомелі жилося не краще, ніж служниці. Кілька років тому вона нібито загинула десь у горах, однак її трупа тоді так і не знайшли... Невже це таки Філомела?
Цього ранку Томи згадали й про чутки, що ходили тоді на узбережжі; правда, тим, хто їх поширював, різник суворо пригрозив, отож чутки згасли, від них лишилося тільки те, що мало право лишитися,— як, власне, сталося саме лихо.
Одного дня Терей нав’ючив мула м’ясом, маючи намір доправити його до табору шукачів бурштину, й вирушив з Прокниною сестрою, що й раніше супроводжувала його в гори. Та ввечері того ж таки дня — тоді саме прогриміла літня гроза, з-над моря піднявся такий же туман, як оце й тепер,— різник захеканий, подряпаний, зійшов з гір і в сльозах почав кричати, що мул на гірській стежці схарапудився, посковзнувсь і потяг Філомелу за собою в урвище.
Терей мав змучений вигляд, але не схотів одпочити й години; разом із помічниками, що прихопили з собою вірьовки, смолоскипи та ліхтарі, він поспішив знов у гори.
Два дні й дві ночі шукали вони дівчину, але знайшли в напівтемному зворі, дно якого було все в тріщинах та розколинах, тільки понівечений труп мула. Довкола валялися ковбаси, окости, солонина, в сусідніх урвищах завивали голодні шакали, марно силкуючись дістатися до цієї поживи, що впала сюди просто з неба. Те, що лежало потрощене на дні глибокої прірви, можна було врятувати лише за допомогою вірьовок, А Філомела, казали тоді люди, певно, провалилася крізь одну з тих чорних зяючих розколин на дні звору кудись глибоко-глибоко.
І ось Філомела стояла на березі; вона з’явилася в залізному місті, мов сама смерть,— покалічена, спотворена, приречена на довічну німоту жертва, що скиглила в Прокниних обіймах і не розуміла, здавалося, жодного запитання, жодного заспокійливого слова. їй був нестерпний будь-який доторк, крім доторку червоних, набряклих Прокниних рук, і коли на неї бодай падала тінь якогось чоловіка, Філомела аж зіщулювалась.
Цього ранку Томи збагнули, що різничишина сестра позбулася не тільки язика й краси, а й глузду, і почути від неї нічого не пощастить. Але Філомелу все одно намагались розпитувати, тоді безпорадно звертались одне до одного, й кожне щось бурмотіло собі під ніс, аби лиш не давати однієї-єдиної відповіді, не вимовляти одного-єдиного ім’я, яке
Сховавши обличчя в Прокни на грудях, тут, поруч із білою, просякнутою сіллю безконечністю, Філомела мовби сприймала людські голоси як чаїне кигикання чи рокіт прибою. Аж коли до обох жінок проштовхався винар і широко роззявивши рота, висолопив язика, а тоді схопив його пальцями й спробував цим страшним порухом викликати в пам’яті каліки найжахливішу мить у її житті, ще й закричав: «Хто? Хто?» — нещасна на хвилю ніби повернулася зі своєї далечі в світ здорового глузду й жорстокості, усвідомила, що стоїть серед людей, і моторошним поглядом втупилася в їхні обличчя. Вона побачила вкриті зеленню руїни залізного міста, халупи під крутосхилами, побачила на березі багато невідомих їй рослин, а посеред цих заростів — білу, аж блискучу від сонця стіну, на облупленому тиньку якої за щасливіших часів мерехтіли Кипарисові картини.
І Фіней збагнув: у цю хвилину на Філомелу зійшло просвітлення. І ту ж мить він злякався, що зараз вона знов замкнеться в собі й не подасть їм жодного знаку. Отож він заходився кричати їй на вухо, наче глухій, допитуючись ім’я того, хто так над нею поглумився.
Діт спробував відтягти ошалілого винаря, і тоді Філомела подивилася Фінеєві в очі так, що він замові? і мусив відвести погляд, а вона піднесла руку — поволі, немовби під тягарем страшенної втоми,— й кивнула на голу, обрамлену плющем та диким виноградом стіну — на різників будинок.
XV
Коли Терей увечері ввійшов на човні під легким західним вітром у гавань залізного міста й причалив до пристані, на берег уже впали густі сутінки. З самого ранку море було спокійне, і Терей, скориставшись цим, порозставляв у сусідніх бухтах верші та сіті. Томи зустріли його тишею. Вулички та майдани наче вимерли; на небі вперше за багато тижнів висіялися зорі.
Стомлено ніс Терей додому свій вилов — два кошики гарної риби; декотрі рибини ще хапали ротом повітря й марнували рештки життєвої сили, час від часу рвучко стріпуючись та б’ючи хвостами.
Різник не помітив, як ціла вервечка тіней сахнулася від нього в темні підворіття, ніші та під’їзди. У багатьох вікнах світло не горіло, щоб тіням із чорних кімнат було краще видно, як той нелюд простує вуличками.
Різник поставив кошик з рибою на кам’яну лаву біля воріт, штовхнув ногою хвіртку й привітався до пітьми. Але в його будинку було так само тихо, як у цілому місті. І тоді у вікнах спалахнуло світло. З будинку вислизнули дві тіні й розтанули серед руїн. Прокна потягла сестру за собою в ніч.
Терей машинально, мов розмальований блазень у годиннику, трибки якого то відчиняють, то зачиняють дверцята, виставляючи та ховаючи порцелянові фігурки, ступив у ворота свого будинку; він був тепер яскраво освітлений сам, ще й осявав подвір’я та вулицю.
Взявши сина на руки, на яких тьмяно вилискувала риб’яча пуска, різник обережно зійшов сходами до криниці. Але за кожним його кроком синова голівка перекочувалася з боку на бік, а босі ніжки теліпалися й бились одна об одну, і залізне місто, й не побачивши заюшену кров’ю дитячу сорочечку, здогадалося, що малий Ітіс мертвий.