Останній світ
Шрифт:
Руда. Та лавина, що поховала під собою Трахілу чи, може, підхопила її й понесла вниз, складалася з галеніту й срібної руди. Жахливий потік багатства, що змив на своєму шляху все живе — калікуваті сосни, дернину, вовків і їхню здобич...
Та хтось із Трахіли, бодай одна душа все ж таки уникла катастрофи, бо межу лавини так само обрамляли десятки каменів; вони бовваніли на верхах скель, серед потрощених, пропахлих живицею стовбурів, і на всіх них тріпотіли клаптики. Декотрі монументи вціліли від гірського обвалу завдяки льодовиковим валунам, але більшість були зведені чиєюсь рукою з уламків уже після катастрофи й поставлені як знаки тріумфу поверх застиглого кам’яного потоку.
Ще не отямившись від вигляду Трахіли, Котта завважив тоненькі цівки диму, що вилися
Задивившись на вогонь у грубці, Назон, здавалося, щось говорив до свого слуги. Голос Назонів Котта впізнав, однак не зрозумів жодного слова. Потім він почув, як у голові в нього зашуміла кров, почув подуви вітру, що зривали з вуст вигнанця слово за словом і відносили їх на схили. А Піфагорова рука все пурхала над блакитною пілкою, так наче слуга намагався якомога хутчіш позаписувати слова, поки їх не розвіяв вітер.
Та ось час уповільнився, зупинивсь, а тоді повернув у минуле. Запліснявілий помаранч котився молом залізного міста, Розбурханим морем пливла, зазнаючи кільової хитавиці, «Трівія». З одного вікна на п’яцца цель Моро сіявся, мов сніжинки, попіл, а на стадіоні «Сім притулків» перед цілим букетом мікрофонів стояла, осяяна світлом вогненного візерунка з двохсот тисяч смолоскипів, невеличка постать. І вже з цього гамірного овалу час знову швидко повернув назад до трахілських завалів.
Я знайшов Назона.
Я знайшов засланого, безвісти пропалого поета Рима, вигнанця, якого всі вже вважали небіжчиком. Серед цього спустошення, тут, на руїнах останнього пристанища найзнаменитішого колись чоловіка в столиці, Котта відчув полегкість, так ніби з плечей у нього спав нестерпний тягар. Вигляд цих двох чоловіків біля курної трубки, вигляд огорненого димом поета, що стояв у недбалій позі, так, як тоді, коли виголошував промову на стадіоні, вивільнив Котту з лещат залізного міста й переніс знов до римської дійсності. І він побіг до вигнанця, і щось закричав, замахав руками й засміявсь, а тоді послизнувся на ріні, вдарився кісточкою на нозі, але не відчув ні цього удару, ні різкого болю в сухожилках. Нарешті він таки знайшов Овідія Назона!
Коли, стрімголов пробігши півсотні кроків по срібній руді, об яку порозбивав собі ноги ще дужче, ніж об усі перешкоди на шляху до Трахіли, Котта, спотикаючись, нарешті ступив із сяйва схилів у тінь прямовисної скелі, коли від раптової зміни світла йому на хвилю потемніло в очах, коли позад нього ще котилися порушені ним камінці і він, важко хекаючи, привітався, то раптом збагнув, що, крім нього, тут більш нікого нема.
Так, грубка стояла на місці, і з неї курився дим: дверцята топки відлетіли, збоку в чавуні зяяла тріщина; порив вітру знов роздмухав пригаслий присок, глибоко схований під обвугленими полінами та білим попелом. Так, і блакитна, обписана пілка тріпотіла, билася на вітрі; але той клапоть тканини лежав не на колінах Піфагора, а був прив’язаний до незграбного монумента, що здаля нагадував людину, зіп’яту навпочіпки. І то не поет Риму стояв, спершись на другий камінь, ні,— це був обчухраний сосновий стовбур, що його, мабуть держали тут про запас на той випадок, як скінчатьси дрова; обламане гілля безладно валялося навкруги трубки. Тільки одна гілка завтовшки як рука, вціліла на стовбурі: та гілка, хоч і поцюкана сокирою чи ножем, все ще міцно трималася на стовбурі і вказувала на Котту й далі вниз. Там блищало море. Котта був сам.
Ядучий дим, що його кидав в обличчя змінний вітер, вивів Котту із заціпеніння. Він аж тепер відчув у нозі такий біль, аж на очах виступили сльози. Застогнавши, Котта пошкандибав до
Божевільний...
Дивно, що довкола й досі валяються камінці і їх можна брати в руки й жбурляти. Й оце болюче сіпання в нозі не минуло, й ворітня, присипана уламками, ще на місці, й ліжко, й отой блиск на схилах... Так, він збожеволів, але світ усе ж не покинув його, а навпаки, терпляче лежить поряд із ним, своїм останнім мешканцем. І море зосталося з ним. І гори. Й небо.
А потім його раптом звели судоми й роззявився рот. Що ж то було — ревіння, сміх чи ридання? Цього Котта не знав. Власний голос долинув до нього наче звідкись іздалеку-здалеку. Котта був тепер десь поза собою, високо вгорі, на мерехтливих скелях і бачив, як серед трахілської пустки, перед вичахлою грубкою, там, далеко внизу, сидить навпочіпки божевільний, змучений чоловік. Блакитна пілка метлялася на вітрі й раз у раз била його по губах, била по очах, аж у нього виступили сльози. І тоді він перестав кричати, перестав сміятися й ридати. Навкруги стало навдивовиж тихо.
У цій тиші Котта повернувся з висоти скель знов до своєї душі, до свого подиху, до своїх очей. Нестерпне протиріччя між римським здоровим глуздом і незбагненною дійсністю на Чорному морі щезло. Епохи позбувалися своїх назв, переходили одна в одну, перетиналися. Тепер хворий на падучу крамарчин син уже міг скам’яніти й грубою статуєю стояти серед діжок із квашеною капустою, люди могли обертатись у тварин чи вапняк, а тропічні рослини могли серед криги розквітати й знов одмирати... Отож Котта заспокоївся, впіймав тріпотливу пілку й почав читати нашкрябані вуглиною, шматком руди та крейдою окремі слова напису, майже стерті сліди якого він ще мав знайти на решті монументів:
...ГОСТРЯКИ
СРІБЕРНІ
...ГРІМ...
...БЕЗЗАХИСНО
СЕРЦЕ...
РІЗНИЧКИ
...СОЛОВЕЙКО
Два дні пробув Котта серед трахілських руїн. Він витяг із каміння ту блакитну пілку й перев’язав нею свою напухлу ступню. А на ніч спорудив із шматків руди перед нішею в скелі захисток од вітру, розпалив поряд з трубкою чимале багаття і, згорнувшись клубочком, заснув у відблисках жару. А перед тим, оточений роями зелених мух і знемагаючи від огиди, він прикидав дохлого вовка камінням, ще й спробував вивершити якусь піраміду. Та це йому не вдалося. І все ж падаль тепер лежала під купою каміння, над якою ще довго гуділи мухи, вишукуючи щілин, щоб проникнути всередину. А стерв’ятники зникли.
Ці два дні заходив він і до здичавілого Назонового садка, зусібіч обсипаної рінню оази під навислими кам’яними брилами, і знайшов там обписані колони, тесані плитняки та менгіри. Вони стояли так само, як тієї квітневої ночі, коли він побував тут уперше,— повгрузали в землю, поперекошувались, а декотрі й зовсім попадали: занедбані надгробки, схожі скоріше на пам’ятні обеліски. Але тепер ці менгіри, захищені від літньої спеки лаврами, папороттю й терном, захопило наступне покоління слимаків, і поверх написів так само пульсувало слизьке покривало. Тільки подекуди ще можна було прочитати окремі слова, і складалося враження, ніби в цих невеличких заглибинах ще стоїть дух оцту, смерті, що створює довкола тих небагатьох слів атмосферу страху. Здавалось, неначе слимаки тримають в облозі кожнісіньку літеру, аж поки з неї вивітриться остання згадка про загибель, а потім поблажливо, спокійно розповзаються по всіх знаках на камені, ховаючи під собою одне по одному всі слова.