Останній світ
Шрифт:
Котта шкандибав світом трахілських руїн як людина, що дивом зосталася жива й никає завалами знищеного стихією міста — спочатку спантеличено й без певної мети, згодом усе зосередженіше й нарешті навіть з готовністю пошукати серед каміння якихось ще придатних речей... Але в Трахілі не лишилось нічого, крім потрісканої трубки та нашкрябаних на клаптиках тканини чи викарбуваних на камені слів. Отож Котта монумент за монументом обійшов це хранилище потьмянілих знаків, повисмикував з каміння прапорці, серед тиші прочитав уголос те, що ще можна було прочитати,— якийсь позбавлений глузду текст,— і наповнив свою торбу тим шматтям. Бо серед багатьох вицвілих написів та окремих слів на вітрі лопотіли й імена, йому знайомі,— імена мешканців залізного міста.
Минуло два дні, харчі скінчились, і зуби в Котти від водявих шовковиць стали фіолетовими. А на стрімчаках та гребенях хребтів, куди Котта зі своєю скаліченою ногою не міг видертися, й досі бовваніли монументи з непрочитаними словами.
Голод гнав Котту назад, на узбережжя, але він ще мусив повернутися сюди, поки дощі не змили на клаптиках останню літеру!
І ось одного вітряного жовтневого ранку Котта обережно, спираючись на ціпок із розгілини, ступаючи крок за кроком, спустився до моря. Ще до смерку він був уже в бухті балюстрад. Там його й знайшов винар Фіней, який привів на берег двох мулів з великими кошиками, щоб набрати подрібненої прибоєм щебінки. Побачивши виснаженого римлянина, винар повідв’язував з одного сідла кошики й запропонував Котті сісти на мула. Отак після заходу сонця Котта, напівсонний, скоцюрблений, доїхав, похитуючись до линваревого будинку й застав там усе так, як і сподівався. Вікна й двері стояли навстіж. Лікаонів дім був порожній.
XIII
Томи нагадували прифронтове місто. Дедалі більше верховинців утікало з худобою на узбережжя, бо в горах морени й кам’яні лавини спустошували житла та пасовища. Звори зникали під осипищами. Були дні, коли від підземних поштовхів у мисниках залізного міста бряжчав посуд, у бухті балюстрад обвалювались еркери та карнизи, а в оточеній мурами гавані здіймалися такі вали, що всі човни довелося повитягати на суходіл. Під завісою осіннього дощу гори, здавалося, скидають із себе все живе, збирають його на узбережжі й ув’язнюють на вузькій смужці між скелями та морем. Життя в Томах, як ніколи, пожвавішало.
Утікачі з гір знаходили собі притулок у печерах та серед руїн; вони робили над розваленими мурами тимчасові дахи з віття, комишу та бляхи, обсаджували ці вбогі оселі люпином і спали поміж овець та свиней, просто на камінні. Нічну темряву тепер осявали їхні миготливі багаття, сповнювало валування вівчарок та крики безпритульних п’яних чоловіків, що ховалися від дощу у Фінеєвому погрібку. Дехто з горян ще зроду не бував на узбережжі. Ці люди, обвішані з голови до ніг амулетами проти злих духів, на яких складали вину за своє лихо, нарікали незрозумілою говіркою на долю, кидали з крутих бескидів у розбурхане море жертву — бурштин, череп’яні фігурки та сплетені з волосся віночки — і, коли хвилі нарешті вгамовувались, монотонно, кволими голосами співали своїх пісень.
Не минало й дня без сварки чи й бійки між цими варварами з гір та мешканцями залізного міста. Дехто з ливарів не відчиняв удома віконниць тепер уже й удень і, коли вуличкою проходили ті втікачі, жбурляв на них через мур камінцями та всілякими покидьками або обливав їх помиями.
Тільки винар, здавалося, був радий ватагам цих нещасних, яких день у день більшало. Як і крамниця Феме, його погрібець був одним із тих місць, котрих не проминали ні горяни, ні бережани. Фіней скроплював недолю своїх нових відвідувачів вермутом та ялівцівкою, а плату брав із них тим, що їм пощастило врятувати на своїх ізворах та полонинах. Отож його комори з голими кам’яними стінами помалу заповнювалися грубо вичиненими шкурами, всілякими різьбленими речами та мінералами; а внутрішній двір обернувся на хлів, де в дощові дні Фіней і сам загрузав по кісточки в багні.
У цю напружену пору винар не виходив з погрібка вже й уночі; спав він тепер у дерев’яній халабуді, що стояла біля шинквасу й була схожа на собачу будку. Від гармидеру й криків п’яних гуртів Фінея відділяла тільки груба полотняна ширма; він лежав у халабуді на залізному ліжку й намагавсь уявити собі обличчя тих тіней, що мелькали на ширмі, поки й засинав. Та коли в погрібку спалахувала сварка або коли Фінеїв слуга хапав за барки котрогось із підпилих відвідувачів і, обкладаючи його лайкою та прокльонами, тяг до сходів, Фіней ураз ніби вилущувався з тонесенької шкаралупи сну, відкидав ширму, сідав зі своїм тлустим черевом голяка серед брудник простирадел, а тоді діставав з-під матраца залізний прут і гамселив ним у трубчасте бильце ліжка доти, доки в погрібку западала тиша; потім він мовчки, грізно кивав тим прутом на винуватця рейваху, сердито запинав штору й, гучно зітхнувши, знову падав на зібгані простирадла. Це видовище тепер повторювалося майже щоночі.
Повернувшись із Трахіли, Котта жив у линваревому домі сам. Він обійшов увесь будинок до останнього закутка, шукаючи яхихось таємниць, але не знайшов нічого, крім купи мотлоху та припалих порохом інструментів у линварні. Котта щовечора брав залізні віконниці та ворота на прогоничі й засуви, ніби боявся нічних розбишак, а тоді годинами лежав без сну, обливаючись потом від люті на загальний гармидер.
Іноді він прокидався від того, що хтось розбивав на бруківці пляшку, або від криків, а коли ставав у темній ніші вікна й виглядав надвір, то бачив тільки, як попід різниковим будинком плентали, заточуючись, пастухи, що, попри вологу задуху, ходили в хутряних бурках, горлали сентиментальних пісеньок, а тоді раптом замовкали, бо їх аж вивертало від блювання... Але жоден із них, навіть найбільший відчайдух чи п’яниця, не підходив надто близько до линваревого будинку й не намагався бодай штовхнути ворота. А Котта став уже сторожем у винайнятій оселі, ба більше: немовби з загальної мовчазної згоди, ливарі вже сприймали його як нового господаря будинку, що помалу знов обростав бур’янами. Стіни знадвору встилав плющ і затемнював вікно за вікном, поки декотрі віконниці вже переставали відчинятись і зникали за жовтими, як віск, сердечками листочків. Покалічена нога в Котти тепер майже не боліла, зате почала так відчувати погоду, що в дощові дні та перед сходом молодика він не міг і години витримати взутим. Отож у такі дні Котта ходив босоніж.
Зникнення линваря Лікаона схвилювало мешканців залізного міста не більше, ніж звістка про загибель Трахіли... Кому потрібні були нитки, шворки чи вірьовки, той просто входив до линварні з боку освітленої сонцем вулички й під наглядом римлянина порпавсь у тому припалому порохом безладі, поки нарешті знаходив те, що шукав, і платив пригорщею монет, які Котта байдуже кидав до бляшаної коробки. Так само байдуже Лікаон щоразу кидав колись гроші до своєї залізної шафи. Часом люди бачили, як римлянин стоїть уранці біля крутильні й дослухається до знайомого хурчання.
Було в Лікаоновому домі й дещо нове, і воно привертало увагу: цілі гірлянди прапорців; ті гірлянди Котта понапинав навкіс через линварню, а також у веранді. Це були нанизані на конопляні шворки клаптики, які він повивільняв із трахілських кам’яних монументів і приніс до залізного міста. Мов оті незліченні гасла та заклики на столичних вулицях та на дошках для об’яв, що нагадували римським громадянам про їхні численні обов’язки, так у линваревому будинку погойдувалися тепер на вздовж і впоперек напнутих шворках пообписувані й вицвілі прапорці з Трахіли.
Згодом Котта спробував дати цим клаптикам лад. Тепер на кожній шворці вони були якось пов’язані між собою, кожна шворка мала свою назву: «Арахна», «Чайки», «Єдваб»... Але куди нанизати численні назви рослин та камінців? На шворку «Ехо»? Чи на ту, що дістала ім’я скам’янілого епілептика? Гра, в яку Котта почав грати знічев’я, аби перебрати клунок ганчір’я, іноді тримала його в напрузі цілими днями.
Арахна про це нічого не знала. Коли він приніс їй клаптик з її ім’ям, вона тільки сплеснула в долоні й показала на мигах щось незрозуміле.