Останній світ
Шрифт:
У ці дні римлянин спостерігав, як шолудивість з’явилася в Ехо на обличчі, а тоді перемістилась на шию і знову зникла. Інколи вночі до Ехо, як і доти, приходили потай чоловіки, їхні подарунки вона залишала неторканими в кутку печери або викидала чужим свиням та індикам. Ехо приймала на своє ложе вайлуватих жителів гірських долин, терпіла очманілих від горілки ливарів, а одного разу до неї навідався навіть Терей; різникові, як видно, було вже мало тієї його коханки десь високо в горах.
Ехо віддавалася чоловікам з такою байдужістю, ніби цим вона, беззахисна чужинка на узбережжі, сплачувала неодмінне мито за право жити під крилом і захистком залізного міста. Що ж до Котти, то він став єдиним чоловіком, з яким вона показувалась у ці чимдалі спекотніші й курніші дні на люди,— єдиним чоловіком, якого вона ніколи вже не обіймала і який, однак, майже щодня був поряд із нею. І коли ввечері після стомливих блукань берегом та схилами
Але жоден із цих коханців, просяклих духом кіптяви та вогкої соломи, не розумів, що приниження, сором і відраза одної-однісінької ночі навік розлучили римлянина й шолудиву жінку, яких тепер зв’язували тільки спогади про Овідія Назона. Отож ті чоловіки почали приймати Котту за одного зі своїх і при зустрічі шкірилися до нього так, ніби були з ним знайомі чи й друзі. Бо хіба ж цьому римлянинові, мовляв, потрібно від молодиці в печері не те саме, що й їм, що, власне, й кожному чоловікові! Коли приходив такий залицяльник, Ехо мовчки облишала Котту, брала з рук прибулого обплетену сулію, куделю вовни чи курку, з туго зв’язаним дзьобом і зникала з гостем у своїй руїні.
Коли такого вечора Котта повертався до своєї мансарди, в линваревих вікнах звичайно вже не світилося, в домі стояла глибока тиша. Котта годинами сидів у рипучому плетеному кріслі, задивлявся при світлі гасової лампи на гобелени, за якими ховавсь облуплений тиньк та вогкі плями. Його погляд блукав у майстерно витканих чорно-зелених пралісах, що з них злітали фламінго та куріпки, у грозових хмарах і кронах платанів обабіч білого шляху; той шлях вів у ніч. Усі узлісся, всі болота й річки на гобеленах вийшли з-під руки глухонімої Арахни, про яку Ехо казала, що ткацькі рамці для неї — то заґратоване основою вікно у строкатий безгучний світ.
Стежки, якими ходили Ехо й Котта, були важкі і часто вели в дикі пущі; нерідко доводилося перетинати звори й западини, які Котта ледве долав. Відставши від супутниці кроків на десять чи й на всі п’ятдесят, він хапав ротом повітря, засапано про щось питав і важко, короткими реченнями відповідав. Ехо дуже легко знаходила дорогу серед каміння та заростів і підіймалася без зусиль навіть найкрутішим схилом. Часом Котті здавалося, ніби вона не йде, а безплотною тінню шастає в якомусь непрохідному лабіринті, і він заспокоювався, коли Ехо, не озираючись, вигукувала йому через плече назву якоїсь рослини; майже жодної з тих назв він зроду не чув.
Не дивлячись на Котту, говорячи немовби сама до себе, навіть тоді, коли йти було вкрай важко, Ехо розповідала йому про книжку, яку вигнанець читав їй із багать і яку вона сама собі називала «Книгою каміння». Назон своїм розповідям у залізному місті назв ніколи не давав. У його історіях судна, що легко линули через океан, білосніжні хмарки вітрил під блакитним небом раптом обертались у камінь і йшли на дно.
А якось, коли вони простували іншою стежкою, Ехо розповіла про залицяльника, чиї домагання знехтувала одна жінка. Нещасний чоловік у розпачі взяв та й повісився в неї на одвірку і, вже борсаючись у зашморгу й конаючи, вдарився коліньми у двері, які так довго були перед ним зачинені. Аж тепер на цей стук двері нарешті відчинились, і відчинила їх боязка, перелякана жінка. Побачивши чоловіка, що гойдається в зашморгу, вона так і скам’яніла й стояла на порозі пам’ятником самій собі навіть тоді, коли надгробок на могилі вішальника вже давно перехнябився, її будинок занепав, а колись буйні, розлогі дерева в садку потрухлявіли...
Розповідала Ехо й про людей, які від розпачу, що народилися вмирущими, обертались на каміння. У цих історіях вихід із хаосу буття навіть звірам залишавсь один: скам’яніння. Почув Котта й про левретку та лисицю, які на полюванні наскочили одна на одну — собачка, охоплений прадавнім вовчим інстинктом, лисиця — в передсмертному страху...
— Каміння! — гукнула до нього через плече Ехо й подерлася прокладеною в ущелині стежкою вгору. — Каміння. Саме каміння!
Кожна Назонова історія, казала Ехо, завершувалася чиїмось скам’янінням, і часом, коли вигнанець ішов із печери й ватра його гасла, на шкарубкій кам’яній стіні їй, Ехо, ще цілими годинами ввижались обличчя тих нещасних, долі яких Назон вичитав із полум’я,— кам’яні носи, щоки, лоби й вуста, зажурені кам’яні очі над горнятами та відблисками вогню в топці. А розповідати Назон умів страшно й чудово. У своїх історіях він тлумачив Ехо, звідки беруться кругляки й рінь у пересохлих річищах струмків, у простому мулі він добачав цілу епоху, а в кожному камінчику — життя.
Іноді, коли Ехо слухала вигнанця, в неї навіть складалося враження, ніби його втішає спокій і непроминущість якоїсь базальтової колони чи скам’янілої подоби перед лицем нікчемної швидкоплинності його власного існування серед трахілських руїн. «Який матеріал,— питав Назон уночі в п’яній компанії у Фінеєвому погрібку, де вони справляли свято обжинків,— який матеріал здатний краще передати незаперечну гідність, тривалість, ба навіть вічність, ніж перенесений за межі стрімких часових змін, позбавлений податливості й будь-якого життя камінь? Навіть коли якась скеля під руйнівною дією вітрів, невгомонних, безжалісних тисячоліть чи розпеченого земного ядра розпадеться, обернеться на порох або розтопиться, а тоді знов прибере однієї з форм органічного світу, то й тоді вже звичайнісінький кругляк на цілі віки перетриває всі імперії й усіх завойовників і при цьому спокійнісінько лежатиме собі десь у затінку ущелини чи в м’якому глинястому ґрунті печери, хоч усі палаци імперій уже давно порозвалюються, династії вимруть, а блискучі мозаїчні підлоги в тронній залі будуть до самого даху вкриті шаром ґрунту, такого пісного, що над цією давньою розкішшю не ростимуть і будяки та вівсюг. Яка ж щаслива й гідна людини доля в того, хто скам’янів, порівняно з долею того, хто став жертвою відразливого, смердючого, пришвидшеного червою та хробаками процесу тління!» — казав Назон. Проти цього жахливого процесу, мовляв, скам’яніння видається просто-таки порятунком, шляхом, що веде до раю схилів, зворів та пущ. Метеоричний зблиск життя — це ніщо; гідність і тривалість каміння — це все...
— Того вечора,— знов гукнула через плече Ехо,— Назон був у винаревому погрібку напідпитку й розходився не на жарт! А ливарі тоді відверто махнули рукою на закон, який забороняв їм спілкуватися з вигнанцями. Вони весело реготали з поета, що бубонів собі в келих оті премудрощі.
Серед численних скелястих місць, де побували під час прогулянок Ехо з Коттою, було тільки одне таке, до якого вони приходили дуже часто,— повертаючись стомлені додому, простуючи до блідо-голубого мису вдалині чи й завертаючи просто для того, щоб мовчки посидіти там годину, перепочити, а тоді рушити далі. Іноді Котті здавалося, що те місце, звідки до гавані не було й години ходи,— таємний центр його з Ехо доріг; усі стежки променями виходили звідси або сюди вели. Це була широка, облямована смужечкою чорного піску, водоростей та мушель бухта, в яку поволі, в гуркотом котилися хвилі прибою. Говорити там можна було тільки криком; слова, мовлені звичайним голосом, тонули в гуркоті води та вітру. Бухта лежала під прямовисною скелею заввишки метів двісті-триста, що величезною підковою охоплювала берег. Той, хто хотів розгледіти з цього низького берега всю скелю, мусив так задирати голову, що, коли дивився на безмежно далеку вершину та хмари, які пропливали над нею, в нього паморочилось у голові. Але найдужче в цій скелі вражало не те, що вона була така страхітливо велика й висока, а виступи, які тяглися впоперек її. Це були такі собі карнизи, балкони й балюстради з первісної породи, що скидалися на порослі кущами й травою яруси театру. Коли Котта вперше ступив у затінок цієї скелястої стіни, йому раптом здалося, ніби він знов опинився у приглушеній плющем та чорним деревом просторій залі монументального оперного театру, що його за наказом імператора було споруджено з пароського мармуру й передано громадянам Рима з нагоди святкування річниці якоїсь битви.
У минулі холодні роки люди із залізного міста не часто приходили до цієї грімкотливої бухти, де навесні море викидало на берег цілі гори криги, а після великих штормів, що не вщухали тижнями,— часом і потрощені, вимоклі рештки суден. Довгий час сюди постійно навідувалася з Томів тільки ткаля Арахна. Ехо розповіла, що мусила супроводжувати стару до бухти навіть у січні; загорнувшись у шкури, Арахна сідала на одному з тих «балконів» і застиглим поглядом дивилася на плиткий, мерехтливий візерунок, що його клало на морську гладінь холодне зимове сонце — світляну гру, яку ткаля намагалася потім перенести на свої гобелени білими єдвабними та сріблястими нитками з острова Кітера.
Відколи клімат на широті залізного міста з кожним сходом сонця почав м’якшати, викликаючи до життя ніколи не бачені тут рослини, до бухти балюстрад уже навідувалася не тільки глухоніма ткаля та поодинокі блукачі, що збирали рештки затонулих суден, а й усе частіше ковалі, рудокопи та ливарі зі своїми жінками та дітьми. Святкового дня, коли ці люди не працювали, вони влаштовувались на кам’яних «балконах» і тішилися гуркотом хвиль що позбавляв їх необхідності розмовляти, просипали десь під тентом пообідню спеку чи обпивалися жовтавим, мов сірка, вином, яке приносили з собою в бурдюках. І з кожним градусом, на який підіймалася температура повітря над пустирищами навколо Томів, у бухті, здавалося, зростало й число тих, хто тільки спав та тинявся без діла. Адже кам’яні майданчики та балюстради в цьому куточку узбережжя, втиканому стрімчаками та гострими скелями, що вистромлялися просто з води, належали до тих небагатьох місць в околицях Томів, де можна було кілька годин привільно відпочити під неозорим морським небом.