Останній заколот
Шрифт:
— Відчини.
— Навіщо?
— Кажу: відімкни!
Добре змащений замок навіть не клацнув, і Фрося відкрила скриню.
— Знайди згарду, — звелів Гольдройз.
Фрося опустилася на коліна, витягнула згарду з бічної шухлядки, подала Гольдройзові. Однак той відвів її руку.
— Тобі, — сказав, — твоя згарда, Ванько Ванькович наказав, аби лишилася в тебе.
Фрося притулила згорток до грудей. Згадала, як несла згарду крізь хуртовину в Таращу, як тримав її жадібними пальцями слідчий Форняк, а їй зовсім не було шкода золота, бо просила випустити Якубовича.
А тепер? Чи шкода їй тепер згарди?
Подумала й вирішила: шкода. Якось уже звиклася з думкою, що має таку коштовну річ, і уявляла згарду на собі весь час чомусь однаково: на темно-синій оксамитовій сукні з високим коміром. Золоті монети виблискують у неї на грудях та на плечах, теленькають за найменшого руху, а всі навколо дивляться на неї зачудовано, бо така згарда може прикрашати тільки королеву…
Тремтячими руками Фрося розгорнула згорток, золото задзеленчало й засвітилося в її долонях, вона накинула згарду на шию, на запрану бавовняну сукенку, й дивно — згарда заграла і на ній, не на синьому оксамиті, як уявлялося, а на дешевенькому ситці — все одно вона робила Фросю королевою.
Гольдройз подивився на Фросю уважно й схвально нахилив голову.
— Чудо! — мовив. — Кажу щиро, бачив й краще на Рахілі, але щоби так!.. Корову й діаманти не прикрасять, а тебе!.. — Він поцокав язиком, що, напевно, означало найвищу ступінь захоплення.
Фрося перебрала пучками монети на грудях, вони задзвонили, мов дзвіночки, і Фрося згадала свій недавній сон, коли лежала на галявині, вкритій синіми дзвіночками, а потім літала, чуючи їхню неземну музику. От і зараз згарда видзвонювала щастя й радість, та раптом Фрося уявила себе в ній у гарнізонному клубі, серед дружин червоних командирів, побачила їхні здивовані, обурені й навіть люті погляди — згарда перестала дзвонити, на очах зблякла, й Фрося без жалю зняла її. Загорнула в ганчірку й поклала на місце.
— Не візьмеш? — здивувався Гольдройз.
— Ні.
— Чому?
Що могла пояснити йому Фрося? Либонь, Гольдройз не збагне, що в неї почалося зовсім нове життя, де золоту взагалі нема місця, про нього не думають і не мріють, для Сергія та його товаришів воно ніби й не існує, отже, для неї, Фросі, також.
— Не можу, — тільки й відповіла.
Проте Гольдройз здогадався сам:
— Не обов’язково всім показувати. А може, взагалі настануть часи, коли й твій червоний командир усвідомить ціну золота. Якщо ми його до того часу не зничтожимо!
Фрося подумала: тепер Сергія можна знищити хіба що разом з нею. Так і сказала Гольдройзові.
— Дурне дівча, — гмикнув той, — бери, запас кишені не обтяжить. Заховай, кажу, не заіржавіє… Золото ніколи не іржавіє, воно вічне.
— Вічне лише кохання! — упевнено сказала Фрося й зашарілася. Невже бовкнула дурницю?
Йона Янкелевич знову витягнув згарду із скрині, підважив її на руці.
— Ой-вей, — вигукнув раптом зовсім по-єврейському, — і що та Совпедія наробила? Усе міг уявити, але щоб від золота відмовлялися!..
— Не міряйте всіх своєю міркою.
— Хочеш сказати — єврейською? — це образився Йона Янкелевич. — Проте це не так уже й погано: єврейською. Бо справжній єврей завжди знає ціну золоту, отак, як я. Бо є євреї, а є й жиди. Це я точно тобі кажу, й жидів зараз, на жаль, значно більше. От у нашому Бердичеві довкруж, куди не глянь, жидівська босота: кравці, шевці, бляхарі, мулярі, кого тільки нема, усі метушаться, усі хочуть їсти, дітей понароджували, а прогодувати не можуть — тьху… Вони того золота й не бачили, та й не побачать. А справжній єврей копійку до копійки складає — уже й червінець, а з золотого червінця усе й починається. Хто може з одного червінця зробити два, той уже не жид, а єврей, і хвала йому та слава. То не береш? — підніс полотняний згорток до самісінького Фросиного носа.
— Ні… — Фросі захотілося заплакати.
— Й не треба! — Гольдройз недбало кинув згорток у шухлядку. Кришка скрині впала, Йона Янкелевич важко підняв скриню і поніс її до дверей.
36
Грунтенко покликав до себе Чмеля, замкнув двері, сів сам, вказав Микиті на лавку під стіною й мовив:
— Я покликав тебе, бо знаю: маєш кебету в голові й можеш тверезо оцінити ситуацію.
Чміль про всяк випадок нерозуміюче покліпав очима й віддано втупився в Грунтенка.
— Слухаю вас, Володимире Антоновичу.
— Це я тебе слухаю, Микито. Як думаєш учинити?
Чміль знову покліпав очима, розмірковуючи. Недаремно кажуть: слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш. Краще мовчати, хай балакає начальство, на те воно й начальство, аби говорити й давати вказівки, а наше діло теляче — виконувати.
— Не розумію вас, пане отамане, — мовив. — Що вчинити? Бо ми — як усі. Що накажуть пани отамани, те й вчинимо.
У загоні Грунтенка, як і Длугопольського, також величали отаманом, підкреслюючи повагу до нього, а також враховуючи реальний стан справ.
— Добре, Микито, — сказав Грунтенко, — розмова в нас має бути відвертою, бо потребую помічника, а на тебе можна покластися.
— Можна, — ствердив Чміль і посміхнувся сонячно, — а ви за мною, пане отамане, будете як за кам’яною стіною.
— Як ти оцінюєш наше тутешнє становище?
— Тобто загону?
— Звичайно.
— Непогано. Оце завтра підемо на Коростень, там з’єднаємось з іншими, піднімемо повстання, і червоним більшовичкам одна дорога — геть з України!
— Правильно кажеш, — схвалив Володимир Антонович, — як на мітингу. Душа не нарадується.
— Бо так воно і є! — вигукнув Чміль.
— Брешеш, Микито, і сам знаєш це.
— Їй-бо… — Чміль підніс руку, щоб перехреститися, та Грунтенко зупинив його:
— Скоро нам кінець, Микито. Що наша сотня? Краплина в морі, й наші наскоки для совдепів як комарині укуси.
— Але ж об’єднаємось… — спробував заперечити Чміль.
— Ну, об’єднаємось… У Петрика дві сотні… А скільки нас було, коли з генерал-хорунжим кордон переходили? У кілька разів більше, й то червоні як пошматували нас…