Останній заколот
Шрифт:
Отже, їй молитися не було сенсу, і Фрося лежала з широко розплющеними очима, вдивлялася в темряву, бачила якісь рухливі тіні, вони насувалися на неї, робилося жахно й безнадійно, наче життя скінчилося чи скінчиться зараз, цієї глупої ночі…
Фрося подумала про батька й вирішила, що це він винуватий у тому, що Сергій лише вчора перестрів банду. Його полк міг би знищити її вже давно, либонь, батько вивідував у Сергія секрети й попереджував отамана, тобто чинив по-зрадницькому: сиділи за одним столом, їли борщ з одного чавуна й пили чай з одного самовара, а він носив камінь
Лють закипіла у Фросиному серці: батько, її батько, якою вона так любила, пішов проти неї!
Де він тепер?
Мабуть, десь тут, в Бердичеві, переховується в надійних людей. У місті легше зачаїтися, ніж у селі. Там — усе на видноті, он як у їхній колишній Насташці — на одному кінці села кахикнеш, а на другому чути…
А якщо батька заарештують?
Лише думка про це сповнила серце жахом. Слідчий швидко розкопає і розплутає все: і про Насташку, і про Почуйки, і про Козачу раду, і про Якубовича… Особливо — Якубовича. Про те, що вона, Фрося Тимченко, була дружиною начальника Восьмого повстанського петлюрівського району поручника Миколи Якубовича й носила від нього дитину.
Й приховала це від Сергія…
Куркульська дочка й дружина петлюрівського офіцера…
Хто повірить, що вона, тільки побачивши Сергія, геть забула про минуле? Кому й що доведеш? Люди вірять тільки фактам, і хто відає, що в неї на душі!
А Сергій, хоч і кохає, відречеться від неї. Бо не має права червоний полковник бути одружений з петлюрівкою, яка, до того ж, умисно приховала своє минуле.
І справді: умисно…
А те, що врятувала червоний ескадрон?
Скажуть: хотіла викрутитися, прикинулась, що віддана Радянській владі — та чи мало чого можуть набалакати?
І у всьому винен батько!..
Фрося підвелася й боса подалася на батькову половину. Міліція робила там трус, проте нічого не знайшла. Та чи знайде, якщо заховане ретельно: хто-хто, а батько вмів ховати…
Фрося запалила лампу, приставила до грубки стіл, скочила на нього й піддала лезом ножа крайню кахлину. Засунула до дірки, що утворилася, руку й витягнула наган. Поставила кахлину на місце й сіла біля лампи, тримаючи в руці зброю. Покрутила барабан, поцілила в кут і мало не натиснула на гашетку. Сама злякалася цього, заховала зброю на грудях і подалася до себе. Поклала наган під подушку: тепер знала, як вчинить, гадала — ці думки роз’ятрюватимуть душу, та заснула напрочуд швидко й міцно.
Прокинувшись, Фрося насамперед засунула руку під подушку, наче хотіла перевірити, чи нічна пригода не наснилася їй. Та наган лежав на місці: Фрося швидко одягнулася, поклала зброю до кошика й подалася до тітки Горпини.
— Чого це вдосвіта? — здивувалася та.
— Де тато? — запитала Фрося.
— Хіба я знаю?
— Знаєте, тітонько, не можете не знати, й він мені конче потрібний.
Тітка розгублено роззирнулася, мов батько щойно був тут, на подвір’ї.
— Кажіть, тітонько, бо не маю часу, й справа в мене нагальна.
— Та й він буде щасливий! — нараз заметушилася тітка. — Радість-то яка, дочка сама нагодилася!
— Так я і знала: він у місті?
— У місті, дочко, де ж іще бути? Зараз я тебе проведу.
— Не треба, я сама. Кажіть адресу.
— І не дуже далеко. За костьолом праворуч, вулиця Болотяна, третя хата, побачиш — паркан там великий і хвіртка замкнута. За дріт смикнеш — воно й теленькне…
Вона пояснювала б ще, та Фрося вже грюкнула хвірткою. Обминула костьол, де французький письменник Бальзак вінчався з графинею Ганською, і вийшла на Болотяну. Одразу побачила високий паркан, смикнула за дріт, проте теленькання не почула: замість нього у дворі басовито й загрозливо загавкав пес. Він гавкав досить довго, Фрося хотіла смикнути ще раз, та хвіртка прочинилася, і у щілину визирнула літня жінка. Вона уважно обдивилася Фросю й запитала не дуже привітно:
— Що треба?
— Я Фрося, Тимченкова дочка, — одразу пояснила Фрося, щоб уникнути зайвих розпитувань. — До батька…
— Якого ще батька? — перепитала жінка. — Не знаю ніякого батька… Іди собі…
— Так я ж Фрося… Невже не збагнули? До тата, а тітка Горпина сказала: у вас вони. Хіба не так?
Видно, господиня завагалася: дивилася нерішуче, потім сказала:
— Зажди… — й ляснула хвірткою перед Фросиним носом.
І знову Фросі довелося почекати кілька хвилин. Пес гавкав, проте вже не люто, потім хвіртка знову прочинилася, й Фрося побачила здивовані й запитливі батькові очі. Вони освітилися радістю, та це не розчулило Фросю, вона різко штовхнула хвіртку, й батько відступив, пропускаючи. Він хотів обійняти її, та Фрося ухилилася: першим бажанням було вихопити з кошика наган і стріляти, та побачила змарніле батькове обличчя, синці під очима, й жаль мимоволі ворухнувся в серці. А батько дивнвся розгублено й винувато, підвів руку й хотів щось сказати, либонь, почав би виправдовуватися, але Фрося мало не відштовхнула його і мовила:
— Ось ти де? А я прийшла, бо є балачка…
Батько відступив зі стежки, даючи дорогу.
— Ходь до хати, — сказав, — бо тут незручно й хтось може підгледіти.
Фрося хотіла сказати, що паркан, мабуть, не має жодної щілини, та слухняно попленталася за батьком. У темнуватій кімнаті, до вікон якої зазирали яблуневі віти, батько вказав їй на стілець, а сам зупинився навпроти. Дивився очікувально й прохально, за ці дні він змінився, щось утратив, Фрося ніяк не могла збагнути — що саме, аж нарешті зрозуміла: самовпевненість. Раніше батько аж випромінював її з себе, а тепер нерішуче переступав з ноги на ногу, зовсім як жебрак, що чекає милостині.
Фрося поставила кошик на коліна, він видався їй дуже важким, мов лежав у ньому не звичайнісінький наган, а пудова гиря. Вона потягнулася до кошика, щоб вихопити зброю, та раптом зрозуміла, що не зможе стріляти — та й як можна вбивати зламану людину?
А батько знову переступив з ноги на ногу й мовив нерішуче й благально:
— Ти вже вибач мене, дочко, за все, що сталося, але ж хотів якнайкраще. Виходить, помилився…
І такий він зробився після цих слів жалюгідний, що в Фросі защеміло серце. Як пес, великий, сильний і лютий, який, побачивши хазяїна з батогом, махає хвостом і скавучить винувато.