Остання роль
Шрифт:
Скажімо, до лікаря Зенкевич — тітки Назарова — їй було зручніше звернутися через нього. Це ще можна зрозуміти. Але вимагати, щоб негайно приїхав по неї в кафе і влаштував на ніч — це вже примха. Адже у неї в місті було багато знайомих, подруг, які не відмовилися б дати притулок. Та й з готелю її ніхто не виселяв — запропонували тільки перейти в спільний номер, бо окремий був заброньований для якоїсь делегації. Певно, вона просто не могла примиритися з самою думкою про будь-яку втрату. Світлана, безперечно, знала, що Назаров усе ще любить її, і не пропустила нагоди зайвий раз упевнитися
«Москвич» під'їхав до самого тротуару, зупинився. Галина здивовано глянула на Назарова.
— Гастроном, — кивнувши на яскраво освітлену вітрину магазину, коротко пояснив той.
Вона вийшла з машини, рушила в магазин — усе мало бути так, як було тоді. В молочному відділі купила пляшку кефіру, в кондитерському — пачку печива. Вже йдучи до виходу, згадала про Назарова: їхали вдвох — Світлана й він, але Світлана купила кефір і печиво тільки собі, про Назарова не подумала, хоч він і не повечеряв через неї…
— Перед тим, як зайти в гастроном, Світлана комусь дзвонила. — Назаров показав на телефонну будку біля магазину. — Говорила недовго, може, з хвилину.
Галина й це врахувала.
До залізничного переїзду вони під'їхали саме в ту мить, коли закрився шлагбаум — ішов пасажирський поїзд. За дві хвилини десята. З «Волги», що їхала за ними, вийшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко. Підполковник кивнув Галині, вона теж вийшла.
— Ну як він?
— Усе гаразд, — відповіла Галина таким тоном, ніби іншої відповіді й бути не могло, ніби вона не допускала й думки, що Назаров міг повестися якось інакше.
— Курить? — запитав Онопрієнко.
— Ні.
— А ви запропонуйте, — порадив слідчий і подав їй пачку сигарет «БТ». — На шосе, Галино Архипівно, будьте особливо уважні. Ті півгодини, які ми шукаємо, він втратив десь за переїздом — на шосе або в дачному селищі. Хай постарається згадати.
Є у людини пам'ять руху, вона часом незалежно від свідомості проявляється в таких ситуаціях. На це й сподівалися…
Назаров курив неквапливо, глибоко затягуючись. Дим скоро заповнив кабіну. Ось так курив він і того вечора. Тільки не такі сигарети. Галина подумала, що сигарету з наркотиком Світлана дала Назарову помилково — адже в пачці були й інші, звичайні сигарети. Але в тому, що Назаров курив тоді маріхуану, вона не сумнівалась.
Галина опустила скло.
— Глядіть, не простудіться, — застеріг її Назаров.
— Світлана не відчиняла вікна? — поцікавилась Юрко.
Назаров мовчав. Кілька разів затягнувся, відкрив попільничку, погасив недокурок і аж тоді сказав глухувато:
— Вона боялася застудитись.
Праворуч за низькорослими кущами розлитим сріблом заблищало Біле озеро — найменше з чотирьох русанівських озер. Колись, іще школяркою, Галина з подругами ходила сюди по ожину — озеро півколом оточував ожинник. А купалися вони не в цьому, а в Комсомольському озері, трохи далі від шосе, он за тим березнячком. Біле озеро надто мілке, в ньому тільки жаби водяться.
Вони вже минули березовий гайок, коли Назаров зупинив «Москвич».
— Що таке? — спитав Глушицький. Підійшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко.
— Ми зупинялися коло Білого озера… — Назаров
— Поставте машину там, де тоді зупинялися, — велів Онопрієнко.
«Москвич» відкотився трохи назад і з'їхав на узбіччя. Назаров вийшов з машини, огледівся, немовби чогось шукаючи, потім ступив на невисокий пагорбок:
— Я сидів отут, а вона пішла до води.
— Сядьте так, як сиділи тоді.
Назаров, не розуміючи, здвигнув плечима й сів на пагорку. Потім, видно, згадав щось, повернувся лицем до озера.
Галина, глянувши на Білякевича, рушила прямо до озера. Хотіла скинути пальто — Світлана була тоді в платті, — та передумала: її постать навряд чи викликала б у Назарова відповідні асоціації. Юрко не знала Світлани, але в парку Шевченка бачила скульптуру купальниці, для якої Мелещук позувала. Що й казати, ніяких асоціацій тут вона, Галина Юрко, викликати не могла! І раптом чомусь подумала, що кефірні бризки на обличчі, на платті, так само, як і прохання зупинитися біля озера, могли бути не випадкові. Того вечора, як оце й сьогодні, світив повний місяць, а у Світлани були пишні коси, і вона, певно ж, розпустила їх по плечах, по спині. На сріблястому тлі води при світлі місяця вона, безперечно, була дуже гарна. Художниця і актриса, вона чудово розуміла це. Може, мстила йому так?
Коли Галина повернулася на шосе, Назаров стояв поряд з Білякевичем, Ляшенком, Онопрієнком і понятими.
— Перед очима плив якийсь туман, — розповідав він. — Точніше, не туман, а такий прозорий жовтуватий серпанок. Пам'ятаю, вона підійшла, попросила застебнути їй змійку. Не знаю, певно, я зробив щось не так. Усе могло бути, я почував себе якось незвичайно…
— Вона вдарила вас? — вирвалось у Галини. Білякевич здивовано подивився на неї. Назаров одвів погляд:
— Відштовхнула. — І, помовчавши, додав: — У мене ще сорочка порвалась.
Це вперше він сказав про сорочку.
— Відштовхнула? — перепитала Галина. — А ви її? — Вона подумала, що сорочка порветься скоріше у того, хто відштовхує.
Назаров знову помовчав, потім сказав, так само відводячи погляд:
— Не пам'ятаю.
— Ви довго були тут? — запитав Онопрієнко.
— Точно сказати не можу. Не більше ніж п'ятнадцять хвилин. Ага, ще одне. Я згадав, чого ми їхали через селище. Там на дачі живе якась Світланина знайома, я її не знаю. Світлана хотіла заїхати до неї, зашити мені сорочку. Але на дачі нікого не було.
— Ви можете знайти цю дачу? — спитав Білякевич.
— Навряд. Я не виходив з машини. Пам'ятаю тільки, що в будинку навпроти в одному вікні горіло голубе, а в другому — рожеве світло. Будинок досить капітальний, з мезоніном і верандою.
…Їм лишалося проїхати кілька кілометрів до тієї межі, про яку вони ще не знали. Що сталося за цей час? Навіть тепер, коли змодельовані асоціації розбудили його пам'ять, Назаров не міг сказати нічого такого, що пояснило б його наступні вчинки. Не міг чи не хотів?