Острів Дума
Шрифт:
Ми поділили той шматок. Артистичний темперамент допоміг мені вхопити більшу частину.
— Я дуже хочу, щоб вона приїхала. Але твоя леді-бос каже, що Дума не місце для дочок, і я схиляюся до того, щоб їй повірити.
— У моєї леді-бос хвороба Альцгаймера, яка почала прогресувати. Погано те, що вона більше не в змозі відрізнити ліктя від власної сраки. А добре те, що вона щодня знайомиться з новими людьми. Зі мною в тім числі.
— Про дочок вона це казала двічі, і жодного разу тоді не була в запаморочному стані.
— А може, вона й має рацію, — погодився він. — А може, просто бзик такий, зважаючи на той факт, що тут загинули дві її сестри, коли їй самій було чотири роки.
— Ілса обблювала мені машину. Коли ми повернулися сюди, вона була така хвора, що ледь могла ходити.
— Певне, вона з’їла щось погане, та ще й спека додалася. Слухай, ти не бажаєш випробовувати долю, і я поважаю таку позицію. Так чому б тобі не поселити обох дочок у якомусь пристойному готелі, де цілодобове обслуговування номерів, а консьєрж відсмоктує крутіше за порохотяг «Орек» [242] . Я порадив би Ріц-Карлтон.
242
Oreck — занована у 1963 р. Девідом Ореком компанія з випуску потужних, але легких порохотягів промислового призначення.
— Обох? Мелінда навряд чи зможе...
Він відкусив від свого шматка лазаньї і відсунув її вбік.
— Ти не вмієш дивитися на речі просто, мучачо, але Ваєрмен, цей вдячний сучий син...
— Поки що в тебе нема підстав бути мені за щось вдячним...
— ...усе розкладе просто. Бо я не можу спокійно дивитися як безплідні побоювання позбавляють тебе щастя. Хай знає Ісус-Криспіс, ти мусиш бути щасливим. Чи ти собі уявляєш, скільки народу тут, на західному узбережжі Флориди, пішли б на вбивство заради їхньої виставки в галереї на Палм-авеню?
— Ваєрмене, ти сказав Ісус-Криспіс? [243]
— Не зіскакуй з теми.
— Та вони ж навіть ще не запропонували мені виставку.
— Запропонують. Не такі вони люди, що приїздитимуть до якихось пердунів з проектом контракту тільки заради того, щоб погомоніти. Отже, слухай сюди. Ти слухаєш мене?
— Аякже.
— Тільки-но буде визначено дату вернісажу — а він мусить відбутися — ти мусиш робити те, чого очікують від кожного нового в цій царині митця: пабліситі. Давати інтерв’ю, починаючи з Мері Айр, а далі всім газетам і 6-му каналу. Якщо їм забажається обсмоктувати твою безрукість, тим краще. — Він знову зробив жест, показуючи руками обкладинку. — Едгар Фрімантл увірвався на артистичну сцену Сонячного узбережжя, мов Фенікс, новонароджений серед диму й попелу Трагедії!
243
Натяк на пісню Rolling Stones, створену у 1963 р. для рекламного кліпу рисових пластівців фірми Kellog’s; приспів «Rice Krispies» звучить як «Christ Krispies».
— Ну ти ж і вчадів, аміго, — промовив я, хапаючись за костур. Проте не міг втриматися від гиготіння.
Ваєрмен не звернув уваги на мою брутальність. Його несло:
— Ота твоя відсутня brazo [244] стане золотою.
— Ваєрмене. Ви цинічний виродок.
Він сприйняв ці слова за комплімент, та десь вони й були такими. Кивнув і шляхетно відмахнувся.
— Я виконуватиму роль твого юриста. Картини будеш вибирати ти, Наннуцці консультуватиме. Наннуцці готуватиме експозицію, консультуватимеш ти. Гарно звучить?
244
Рука (ісп.).
— Гадаю, так, авжеж. Якщо саме так це робиться.
— Так мусить бути зроблено. І ще, Едгаре — останнє, але чи не найважливіше — ти мусиш обдзвонити всіх, хто тобі не чужий, і запросити на свою виставку.
— Але ж...
— Так, — він кивнув, — всіх. Твого психотерапевта, твою колишню, обох дочок, того хлопця Тома Райлі, жінку, котра керувала твоєю реабілітацією...
— Кеті Грін, — ошелешено промовив я. — Ваєрмене, та не приїде Том. Ні за яких умов. І Пам також. А Лін у Франції. Та ще й із фарингітом, Господи бережи.
Ваєрмен не звертав уваги.
— Ти якось згадував адвоката...
— Вільям Бозмен Третій. Бозі.
— Запроси і його. Ага, тата й маму своїх, обов’язково. Сестер і братів.
— Батьки в мене померли, і я в них був єдиною дитиною. Бозі... — я кивнув. — Бозі приїде. Тільки нізащо не називай його так в очі, Ваєрмене.
— Юристові називати іншого юриста Бозі? Ти вважаєш мене зовсім дурним? — він замислився. — Хоча, якщо я стрельнув собі в голову і не спромігся себе вбити, тож краще не відповідай не моє останнє запитання.
Я не дуже зважав, бо думав. Я вперше зрозумів, що можу влаштувати відхідну вечірку своєму іншому життю... і люди мусять увиразнитися. Ця ідея хвилювала й водночас лякала.
— Вони усі можуть приїхати, — нагадав він. — Твоя колишня дружина, твоя дочка з-за моря і твій самогубець-бухгалтер. Подумай про це — зграя мічіганців.
— Міннесотців.
Він знизав плечима й махнув обома руками, показуючи, що йому це однаково. Доволі нахабно для хлопця з Небраски.
— Я можу замовити чартерний літак, — сказав я. — Наприклад, Гольфстрім [245] . Орендувати цілий поверх у Ріц-Карлтоні. Викинути на це купу грошей. А чом би, блядь, і ні?
— Оце гарно, — похвалив він, герготнувши. — Це буде справжній жест голодного маляра.
— Еге ж, — підхопив я. — У вікні виставлю об’яву: ПРАЦЮЮ ЗА ТРЮФЕЛЯ.
Тут вже ми обоє заіржали.
— 9 —
Коли наші тарілки і склянки опинилася у мийці, я знову повів його нагору, але спершу зробив з нього півдесятка цифрових знімків — великих, безжальних крупних планів. У своєму житті я був зняв кілька гарних фотографій, проте завжди випадково. Я ненавиджу фотокамери, і вони, схоже, про це знають. Закінчивши, я сказав, що він може повертатися додому й відпустити додому Анну-Марію. Надворі було темно і я запропонував йому свій «малібу».
245
Заснована у 1957 р. Gulfstream Aerospace Corporation випускає близько десятка різної місткості літаків приват-бізнес-урядового класу.
— Краще пройдуся. Подихаю повітрям, — відтак він вказав на підрамник. — Глянути можна?
— Мені б цього не хотілося.
Я очікував на протести, але він лише кивнув і ледь не бігом рушив униз. Хода його здалася мені пружнішою — і це напевне не була гра моєї уяви. Вже стоячи у дверях, він промовив:
— Зателефонуй Наннуцці вранці. Без руху й камінь обростає.
— Добре. А ти зателефонуй мені, якщо помітиш якісь зміни з.., — я вказав йому на обличчя своєю заляпаною фарбою рукою.