Острів Дума
Шрифт:
Серію «Дівчина і Корабель» я притримав не через якусь особливу прихильність, а лише тому, що вона не була закінчена; ці картини ще залишалися живою плоттю. Я зможу виставити і продати їх пізніше, а поки що хай побудуть там, де зараз, у Малій Ружі.
— 15 —
Повернувшись додому, я не побачив на обрії жодного судна та й бажання малювати в мене зникло, мов і не було. Замість того я начитав текст контракту на Ваєрменів диктофон. Хоч я не був юристом, але в іншому житті встиг підписати добрячу купу контрактів, тож цей мене вразив своєю простотою.
Того ж вечора я знову поніс диктофон і папери до Ель
Я аж підстрибнув, почувши за спиною голос Ваєрмена.
— Тільки-но я розташую порцеляну хоч якось осмислено, вона все змітає. Скинула додолу вже цілу купу статуеток і вони побилися.
— Вони цінні?
— Деякі, але не в тім справа. Притомною вона пам’ятає кожну з них. Знає і любить. Бувало, підходить і питається, де Бо Піп [251] ... або Кочегар.., а мені доводиться казати їй, що вона їх розбила, і тоді вона цілий день у печалі.
— Бувало, підходить...
251
Bo Peep — героїня англійської колискової, дівчинка, котра загубила своїх овечок, а вони самі повернулися додому.
— Так. Авжеж.
— Піду я, певне, додому, Ваєрмене.
— Малюватимеш?
— Сподіваюся, — я обернувся до розгардіяшу на столі. — Ваєрмене?
— Я тут, vato.
— Чому вона все тут так нівечить у такому стані?
— Гадаю... тому що їй нестерпно бачити це в такому стані.
Я вже був відвернувся, аж тут він поклав мені руку на плече.
— Я волів би, щоб ти не дивився зараз на мене, — промовив він ледь стримуваним голосом. — Я зараз сам не свій. Виходь у центральні двері, а там двором, якщо хочеш потрапити на берег. Підеш?
Я пішов. А діставшись додому, працював з його портретом. Той вдавався добре. Я маю на увазі, був гарним. Я бачив його лице таким, ніби воно хотіло вийти з рамки. Виринути. Нічого особливого, але гарно. Завжди найкраще, коли нічого особливого. Я пам’ятаю, що почувався щасливим. Умиротвореним. Мушлі мурмотіли. Права рука мені чесалася, проте стиха, десь глибоко. Чорним прямокутником зяяло вікно на Затоку. Раз я сходив донизу й з’їв сандвіч. Увімкнув радіо й знайшов станцію «Кістка», там Джей Гайлз [252] співав «Тримайся своєї любові». Що особливого у Джей Гайлзі, окрім просто величі — він дарунок богів рок’н’ролу. Я продовжив малювати і лице Ваєрмена виринало ще ясніше. Тепер він став фантомом. Привиддям, що визирає з картини. Але безпечним привиддям. Я просто знав, якщо обернуся, Ваєрмен не стоятиме на сходах там, де стояв був Том Райлі, а залишатиметься у своєму, непроглядному ліворуч світі далі по берегу у Ель Паласіо де Асесінос. Я малював. Радіо грало. Під сподом музики мурмотіли мушлі.
252
J. Geils (1946) — блюз-роковий гітарист і співак, Hold Your Loving — пісня з альбому 1973 року Bloodshot («Скривавлене око»).
В
Оглядаючись на острів Дума, я згадую ті дні у лютому і березні, коли я малював портрет Ваєрмена, як найкращі дні мого життя.
— 16 —
Наступного дня Ваєрмен зателефонував о десятій. Я вже був біля мольберту.
— Я не заважаю?
— Все гаразд, можу зробити перерву, — збрехав я.
— Ми за тобою скучали сьогодні вранці, — пауза. — Ну, розумієш, я за тобою скучив. Вона...
— Так, — сказав я.
— Це не контракт, а справжні пестощі. Там майже нема з чим трахатися. В ньому йдеться про те, що ви з галереєю ділите все навпіл, але я збираюся зробити твою долю перемінною. П’ятдесят на п’ятдесят не буде після того, як сумарні продажі досягнуть чверті мільйона. Щойно ти перейдеш цю межу, поділ стане шістдесят на сорок, на твою користь.
— Ваєрмене, мені ніколи не продати картин на чверть мільйона доларів!
— Я сподіваюся, вони вважають так само, мучачо, тому-то я й збираюся запропонувати їм поділ сімдесят на тридцять після півмільйона.
— А ще хай мені подрочить Міс Флорида, — промовив я безсило. — Не забудь вписати в контракт такий пункт.
— Вписав. Є там ще одна цікава стаття, угода складається на сто вісімдесят днів. Треба їх обмежити дев’яноста. Я не вбачаю з цим проблем, але само по собі це цікаво. Вони бояться, що налетить якась велика нью-йоркська галерея і тебе в них поцупить.
— Щось там є ще в тому контракті, що мені варто знати?
— Та ні, до того ж я відчуваю, ти волів би повернутися до роботи. Я сам зв’яжуся з містером Йошида з приводу цих змін.
— А якісь зміни з твоїм зором є?
— Ні, аміго. Був би радий, аби вони були. Та ти не припиняй малювати.
Я вже збирався вимкнути слухавку, аж тут він спитав:
— Ти вранці часом не дивився сьогоднішні новини?
— Ні, навіть не вмикав. А що?
— Окружний коронер заявив, що Цукерка Браун помер від гострої серцевої кризи. Гадаю, тобі це цікаво було взнати.
— 17 —
Я малював. Справа просувалася повільно, але не стояла. Ваєрмен виринав у буття навкруг віконця, в якому плавав у Затоці його мозок. Цей Ваєрмен був молодшим за того, що був на пришпилених по боках мольберту фотокартках, але це на краще; я дивився на фото все рідше й рідше, а на третій день зовсім їх прибрав. Вони мені вже були не потрібні. Я продовжував малювати так, як, гадаю, малює більшість художників: працьовито, а не в скаженій гарячці, котра охоплює тебе спазмом, але може враз відлетіти геть. Я працював під радіостанцію «Кістка», на котру тепер завжди був налаштований мій приймач.
На четвертий день Ваєрмен приніс мені перероблений контракт і сказав, що вже можна підписувати. Наннуцці передав мені, що хоче сфотографувати мої картини і зробити слайди, які в середині березня демонструватимуть на лекції в бібліотеці імені Селбі [253] в Сарасоті. На лекції будуть, повідомив Ваєрмен, шістдесят чи сімдесят любителів мистецтва з округу Сарасота-Тампа. Я сказав йому — як цікаво, і підписав контракт.
Даріо з’явився того ж дня. Я нетерпляче чекав поки він відклацає свої кадри й забереться геть, щоб мені повернутися до роботи. Аби лиш не мовчати, я спитав його, хто читатиме лекцію в бібліотеці Селбі.
253
Hubert Selby (1928-2004) — один з кращих американських письменників кінця XX ст.