Острів Дума
Шрифт:
— Оце і все? — спитав він.
— А хіба цього мало?
— Я просто спитав.
— Більше нічого. Я спав міцно, мов дитя, аж до шостої. Потім я поклав тебе, тобто — твій портрет, на заднє сидіння і приїхав сюди. Коли ти вже на нього, до речі, подивишся...
— Всьому свій час. Загадай цифру від одиниці до десяти.
— Що?
— Ну, просто зроби мені ласку, мучачо.
— О’кей. Загадав.
Він трохи помовчав, дивлячись на Затоку. Відтак спитав: «Дев’ять?»
— Ні. Сім.
Він кивнув.
— Ага, сім. — Забарабанив пальцями собі по грудях, потім поклав руку на коліно. — Вчора я міг би точно вгадати. А сьогодні вже ні. Моя здатність до телепатії — ну, оті крихітні осяяння — зникла. Цілком пристойний обмін. Ваєрмен став таким, як був колись, і цей Ваєрмен дякує muhas gracias [264] .
— Ну, і що ти на все оте скажеш, якщо взагалі маєш щось сказати?
— Маю. Моя опінія — ніякий ти не божевільний, якщо саме цього ти боявся. Травмовані люди на острові Дума, схоже, стають незвичайними людьми. Вилікувавшись, вони втрачають свої надзвичайні можливості. Ось я, наприклад, уже здоровий, а ти все ще травмований, тож залишаєшся надзвичайним.
264
Щиро дякую (ісп.).
— Я не цілком розумію, до чого ти ведеш.
— Бо ти шукаєш складності там, де все просто. Подивися перед собою, мучачо, що ти бачиш?
— Затоку. Те, що ти сам називаєш caldo largo.
— А що ти малюєш найбільше?
— Затоку. Заходи сонця в Затоку.
— А що таке малювання?
— Малювання — це бачення, гадаю, так.
— Ніякого гадаю, так воно й є. А що таке бачення на острові Дума?
Почуваючись непевно, мов хлопчик, котрий погано вивчив урок, я перепитав:
— Надзвичайне бачення?
— Так. Отже, як ти вважаєш, Едгаре, дійсно до тебе минулої ночі завітали мертві дівчатка, чи ні?
Я відчув, як крижаними дрижаками мені пройнялася спина.
— Вірогідно, завітали.
— Я теж так вважаю. Гадаю, ти бачив привиди її сестер.
— Мене вони налякали, — промовив я принишклим голосом.
— Едгаре... Я не думаю, щоб привиди могли завдати людині якоїсь шкоди.
— Може, й не можуть звичайній людині, у звичайному місці, — заперечив йому я.
Він кивнув, явно не погоджуючись.
— Добре. Ну то що ж ти збираєшся робити?
— Чого я не збираюся, так це від’їжджати звідси. Мені тут поки ще не наскучило.
Мене тримала тут не тільки майбутня виставка — дута репутація. Було тут щось більше. Тільки я поки що не розумів, що саме. Якби я спробував сформулювати це словами, це прозвучало б як якась дурня, як якесь пророцтво з китайської булочки. Де обов’язково зустрічається слово доля.
— Хочеш, переїжджай в Паласіо, будемо жити разом.
— Ні. — Я подумав, що в такому випадку справи можуть в якомусь сенсі ще більше погіршитися. А крім того, Велика Ружа належала мені. Я закохався в цей будинок. — Але послухай-но, Ваєрмене, чи ти не міг би щось детальніше розкопати про сімейство Істлейк і зокрема про тих двох дівчаток? Оскільки ти тепер можеш читати, то може пошукаєш в Інтернеті...
Він стиснув мені руку.
— Я шукатиму, як той чорт. Може, і ти також щось знайдеш. Мері Айр, здається, хотіла взяти в тебе інтерв’ю, так?
— Так. Його призначено за тиждень після моєї так званої лекції.
— Попитай в неї про Істлейків. Можливо, там ти й зірвеш джекпот. Свого часу міс Істлейк була тут великою меценаткою.
— О’кей.
Він вхопився за руків’я візка зі сплячою старенькою леді і повернув його в той бік, де яснів помаранчевою черепицею дах садиби.
— Давай тепер підемо подивимося на мій портрет. Хочеться мені побачити, яким я виглядав у той час, коли щиро вірив, що світ врятує тільки Джері Гарсіа [265] .
265
Jerry Garcia (1942-1995) — композитор, співак, гітарист, лідер гурту Greatful Dead, який все життя сповідував психоделічну ідеологію гіпі.
— 2 —
Я запаркувався у дворі, поряд з автомобілем міс Істлейк — сріблястим мерседесом часів В’єтнамської війни. Витягши зі своєї, куди скромнішої машини, портрет, я обернувся і продемонстрував його Ваєрмену. Він стояв мовчки, роздивляючись картину, і мені майнула в голові дивна думка: я зараз, ніби той кравець, що стоїть у майстерні поряд з дзеркалом, в яке дивиться клієнт. Ось зараз він мені або скаже, що йому подобається пошитий мною костюм, або з жалем похитає головою, показуючи, що він йому не личить.
Віддалік, на південному кінці острова, в заростях, які я вже звик для себе називати Джунглі Думи, той самий птах знову почав викрикувати свої застороги: «Ов-ов!»
Далі я вже не міг витримати.
— Ну, скажи вже хоч щось, Ваєрмене. Давай, кажи.
— Не можу. В мене нема слів.
— У тебе? Це неймовірно.
Але коли він підняв очі від портрету, я зрозумів, що він каже правду. Він мав вигляд людини, яку хтось торохнув по голові молотком. На той час я вже мав нагоду впевнитися в тім, що мої картини справляють враження на людей, але ніхто з них не виявляв реакції такої, як Ваєрмен того березневого дня.
Зі ступору його вивів різкий стукітливий звук. То була Елізабет. Вона прокинулась і гатила в свою тацю. Ще й почала вимагати: «Курити! Курити! Курити!»Схоже на те, що деякі реакції залишаються непідвладними навіть хворобі Альцгаймера. Та частина її мозку, що була вражена нікотином, не піддавалася забудькуватості. Палила вона до самого свого кінця. Ваєрмен дістав з кишені своїх шортів пачку American Spirits [266] , витряс одну, ткнув собі в рота й підкурив. Відтак простягнув сигарету їй.
266
Natural American Spirit — марка сигарет з чистого тютюну, які випускаються з 1982 р. і рекламуються як такі, що не викликають звички до паління.