Острів Дума
Шрифт:
Їй хотілося порадувати Тата. Для себе звідти вона хотіла тільки порцелянову ляльку.
Тато каже — Будь-яка знайдена лялька належатиме тобі, це твій законний приз за спасіння на морі, і Бог йому допомагає в цій справі.
Разом з ним вона зайшла у воду собі по кругленькі коліна, вказала рукою — Це ось там, пливи туди, поки я не крикну стоп.
Вона стояла, а він пішов на глибину, і коли він шубовснув у caldo, його ласти здалися їй маленькими човниками. Потім вона їх саме так і намалювала. Він плюнув у маску, сполоснув і натягнув її собі на лице. Встромив у рота й приладнав там загубник дихальної трубки. Поплив, плещучи ластами, далі, в осяяну сонцем синь, зануривши у воду тільки обличчя, склянисто-золотаві легенькі хвилі гралися сонячними зайчиками на його спині.
Мені це відомо. Бо дещо з того намалювала Елізабет, а дещо я сам.
Я виграю — ти виграєш.
Вона стояла по коліна у воді, тримаючи Новін в себе під пахвою, й дивилася, аж поки занепокоєна брижами на воді Няня Мельда не витягнула її на берег, те місце в них називалося Тінявим пляжем. Там вони й стояли разом. Елізабет гукнула Джону, щоб той зупинився. Вони побачили вилиск його ластів, коли він пірнув перший раз. Його не було десь секунд сорок, відтак він шумно виринув і виплюнув загубник.
Він каже — Хай мені грець, а там дійсно щось таке є!
Повернувшись до маленької Ліббіт, він обнімав її обнімав її обнімав її обнімав.
Я знав це. Я малював це. На ковдрі стоїть червоний пікніковий кошик, а зверху на ньому лежить гарпунний пістоль.
Він ставав туди знову і повернувся звідти, незграбно притискаючи до грудей жменю мотлоху. Далі він почне використовувати базарний кошик Няні Мельди, поклавши до нього свинцевий баласт, щоб легше було занурюватись. Далі з’явилося й фото в газеті — перед купкою знайденого ним «скарбу» стоїть Джон Істлейк і його талановита, суворо сконцентрована доня. Але порцелянової фігурки на тім фото нема.
Бо порцелянова фігурка не належала до решти знахідок. Вона належала Ліббіт. Вона була її призом.
А чий насправді саме та фігурка довела до смерті Тесі й Ло-Ло? Чи то вона створила одоробла? Цікаво, яка роль в усьому цьому належала Елізабет? Хто тут художник, а хто чистий аркуш?
На деякі питання я собі так ніколи й не відповів, але продовжував малювати власні картини, тож знаю, коли йдеться про мистецтво, найкраще вдатися до парафразу Ніцше: те, на чому ти концентруєшся, концентрується на тобі. Іноді буквально.
11 — ВИД З ДУМИ
— 1 —
Наступного дня рано-вранці ми з Ваєрменом стояли по гомілки в Затоці — достатньо холодній для того, щоб з наших очей вимилися залишки сонливості. Він першим зайшов у воду, а я вслід за ним. Без жодного слова. Кожен з нас тримав у руці горнятко кави. Він був у шортах, а я ненадовго затримався на березі, бо підкочував собі шташі до колін. Позаду нас наприкінці хідника у своєму кріслі-візку сутулилася змарніла Елізабет, вона похмуро вдивлялася в обрій. Перед нею залишався її сніданок. Вона лише трохи чогось проковтнула, а решту перевацяла. Її розпущене волосся полоскав теплий південний бриз.
Вода навкруг нас бурунилась. За якийсь час я почав отримувати насолоду від шовковистого доторку хвиль, надхідна приносила мені відчуття, ніби я чарівним чином схуд фунтів на дванадцять, відхідна вирувала піщаними бурунцями в мене між пальцями ніг. Десь за сотню ярдів від нас у вранішньому небі нарисувалась пара жирних пеліканів. Ось вони склали крила і каменями попадали у воду. Один залишився без улову, натомість інший з повною торбою сніданку. Навіть коли він злітав угору, ми встигли помітити маленьку рибку, котра, зникаючи в його дзьобі, змахнула нам на прощання хвостиком. Стародавня балетна вистава, не менш красива, ніж завжди й вічно. На південному кінці острова в зелених хащах, не перестаючи, кричав якийсь інший птах: «Ов-ов! Ов-ов!».
Ваєрмен обернувся до мене. На двадцять п’ять він не тягнув, але все одно виглядав набагато молодшим, ніж будь-коли з того дня, як ми з ним познайомились. У лівому його оці не залишилося й сліду скривавленості, не було більше колишнього розфокусу «дивлюся-куди-попало». Я не мав сумнівів, що він мене бачить цим оком, і добре бачить.
— Я зроблю для тебе що завгодно, — промовив він. — Будь що. Без обмежень, усе, що я в змозі подужати. Позвеш і я прийду. Це чистий, незаповнений чек. Розумієш?
— Так, — відповів я, розуміючи дещо інше: коли хтось пропонує тобі незаповнений чек, ти ніколи не мусиш обмінювати його на готівку. Це не я вигадав. Іноді переконання оминає мозок, йдучи прямо з серця.
— От і добре, — промовив він. — Це все, що я хотів сказати.
Я почув хропіння. Обернувся й побачив, що Елізабет схилила голову собі на груди. В одній руці вона тримала так і недоїдений шматок тосту. Волосся майоріло навкруг її голови.
— Схоже, вона доволі схудла, — промовив я.
— Так, від Нового року вона втратила двадцять фунтів. Я щодня намагаюся напоїти її енергетичним коктейлем, здається, він називається «Гарантія», але вона не завжди його допиває. А ти як? Це від надмірної роботи в тебе такий вигляд?
— Який такий вигляд?
— Неначе ліву сідницю тобі щойно відгриз собака Баскервілів. Якщо це від утоми, то може тобі варто трохи розслабитися? Як там кажуть на 6-му каналі — це наша точка зору, але ми залюбки вислухаємо вашу
Я стояв нерухомо, зустрічаючи й проводжаючи хвилі, і гадав, що я можу розповісти Ваєрмену. І скільки з того я можу розповісти Ваєрмену. Відповідь здавалася самоочевидною: все або нічого.
— Гадаю, краще мені просвітити тебе щодо подій минулої ночі. Ти тільки пообіцяй мені, що не будеш після того телефонувати людям у білих халатах.
— Обіцяю.
Я розповів йому, як я майже в темряві закінчував писати його портрет. Розповів, як бачив свою праву руку й пальці на ній. А потім біля підніжжя сходів побачив двох мертвих дівчаток і втратив свідомість. Коли я закінчив свою розповідь, ми вийшли з води й рушили туди, де хропла Елізабет. Ваєрмен почав наводити лад на її таці, змітаючи недоїдки в пакет, який він дістав з торби, що висіла на поруччі візка.