Острів Дума
Шрифт:
— Радий знайомству, — промовив він. — Галерея все ще гуде після вашого візиту. Мері Айр тричі заходила спитати, коли ми підпишемо з вами контракт.
— Заходьте, — запросив я. — Мій друг і сусід по пляжу вже двічі дзвонив мені, щоб упевнитись, що я нічого без нього не підписав.
Наннуцці посміхнувся.
— Це не наш бізнес, дурити художників, містере Фрімантле.
— Мене звуть Едгар, пам’ятаєте? Хочете кави?
— Спершу подивитися, — сказав Джимі Йошида. — Кава потім.
Я зробив глибокий вдих.
— Добре. Тоді прошу нагору.
— 12 —
Я прикрив Ваєрменів портрет (він поки що залишався не більш як непевним начерком, де мозок плавав у верхній частині полотна), а картина з Тіною Гарібальді й Цукеркою Брауном упокоїлася у шафі внизу (склавши компанію «Друзям з сюрпризами» та постаті в червоній хламиді), утім інші роботи я залишив на виду. Тепер їх вистачало, щоб зайняти місце під двома стінами й частиною третьої; загалом сорок одна картина, включно з п’ятьма варіантами «Дівчини і Корабля».
Коли їхня мовчанка перейшла межі мого терпіння, я її порушив.
— Дякую за інформацію про отой Liquin. Чудова річ. Мої дочки сказали б з цього приводу — бомбезна.
Наннуцці, здавалося, нічого не чув. Він дивився в один бік, Йошида — в інший. Ніхто не питав про великий, завішений підрамник на мольберті; я вирішив, що питатися про такі речі вважається неетичним в їхніх колах. Під нами мурмотіли мушлі. Десь, аж ген звіддаля, дзижчав гідроцикл. Права рука мені чесалася, щоправда невиразно й дуже глибоко, натякаючи, що хоче малювати, але може почекати — вона знала, час прийде. Перед заходом сонця. Я малюватиму, спершу приглядаючись до причеплених по боках мольберту фотографій, а потім щось інше візьметься керувати і мушлі почнуть сверготіти голосніше, і жовта Затока змінюватиме кольори, спершу на персиковий, потім на рожевий, далі на помаранчевий, а відтак на ЧЕРВОНИЙ, і так буде гарно, так буде гарно, весь порядок речей буде гарним.
Наннуцці з Йошидою зустрілися знову біля сходів, що вели з Малої Ружі вниз. Вони нашвидку перемовилися й рушили до мене. З задньої кишені джинсів Йошида видобув конверта бізнесового формату з акуратним написом друкованими літерами ПРОЕКТ КОНТРАКТУ/ГАЛЕРЕЯ СКОТО.
— Ось, — промовив він. — Передайте містеру Ваєрмену, що ми готові внести будь-які доречні поправки для забезпечення можливості нам репрезентувати ваш доробок.
— Справді? — перепитав я. — Ви певні цього?
Йошида відповів без посмішки.
— Так, Едгаре. Ми цього певні.
— Дякую, — промовив я. — Дякую вам обом. — Я поглянув повз Йошиду на Наннуцці, котрий таки всміхався. — Даріо, я втішений.
Даріо роззирнувся на картини, коротко реготнув, відтак підніс вгору обидві руки і змахнув ними.
— Мені здається, Едгаре, що це ми мали б висловлювати свою втіху.
— Я вражений їхньою яскравістю, — промовив Йошида. — І їхньою... не знаю навіть, як би це сказати... гадаю... прозорістю. Ці образи ваблять глядача, не оглушуючи його. А ще мене вражає швидкість, з якою ви працюєте. Ви свіжорозпечатаний.
— Мені незрозуміле це слово.
— Розпечатаними іноді називають художників, котрі пізно розпочинають, — пояснив Наннуцці. — Вони ніби намагаються надолужити згаяний час. Але тут... сорок картин за кілька місяців... та де там, тижнів, це вже щось...
«А ви ж навіть не бачили ту, яка знищила дитиновбивцю», — подумав собі я.
Даріо не так вже й весело розсміявся.
— Бережіться, щоб не підпалити часом будинок, добре?
— Авжеж... недобре було б. Оскільки ми домовилися про угоду, чи міг би я передати деякі з моїх робіт на зберігання до вашої галереї?
— Безперечно, — кивнув Даріо.
— Чудово.
Я вирішив, що хочу поставити свій підпис якомога швидше, незважаючи на те, що скаже Ваєрмен про контракт, аби тільки вивезти картини з острова... і не пожежа мене лякала. Хай там якими розпечатаними називають художників, котрі пізно розпочинають, але сорок одна картина на острові Дума — це зайвих три дюжини принаймні. Я відчував їхню живу присутність у цій кімнаті, як наелектризованість під скляним ковпаком.
Безумовно, Даріо й Джимі її теж відчували. Вона-то й робила ці срані картини такими сильнодіючими. Вони були приворожливими.
— 13 —
Наступного ранку я приєднався до Ваєрмена й Елізабет, котрі пили каву в кінці хідника від Ель Паласіо. Перед виходом я вже не приймав нічого, окрім аспірину, мої Великі Пляжні Прогулянки з подвигів перетворилися на втіху. Особливо коли потеплішало. Елізабет сиділа у своєму візку перед розкиданими по її таці залишками торту. Я мав підозру, що він спромігся також влити в неї трохи соку й півсклянки кави. Вона втупилася у Затоку з виразно осудливою міною, сьогодні вона була більше схожа на капітана Блая [248] , командира його величності корабля «Баунті», ніж на дочку якогось мафіозного дона.
248
William Bligh (1754-1817) — віце-адмірал, губернатор австралійської колонії Новий Південний Вельс, уславився ще молодим лейтенантом, коли в результаті бунту на очолюваному ним кораблі Bounty (Щедрий) був з кількома матросами висаджений у 7-метровий баркас і доплив на ньому до о. Тімор, подолавши відстань 6701 км.
— Buenas dias, mi amigo, — привітався Ваєрмен, а потім до Елізабет. — Міс Істлейк, це Едгар. Він прийшов на перекур. Хочете привітати його?
— Гівнообісцяне щурисько, — вимовила вона. Чи щось схоже на це. Та хай там як, промовила вона це до Затоки, темно-синьої, напівсонної.
— Схоже, ніякого покращення, — сказав я.
— Так. Вона випадала й раніше, проте завжди поверталася, але ніколи ще не занурювалася так глибоко.
— А я так і не приніс їй подивитися жодної зі своїх картинок.
— Зараз це без сенсу, — він подав мені горнятко чорної кави. — Тримай. Розбещуйся донесхочу.
Я вручив йому конверта з проектом контракту. Ваєрмен витяг папір, а я обернувся до Елізабет.
— Хочете, я пізніше почитаю вам вірші? — спитав її.
Нуль реакції. Вона так само непохитно похмуро дивилася в бік Затоки. Капітан Блай перед відданням наказу прив’язати когось до фок-щогли й відбатожити так, щоб аж шкіра злізла. Знічев’я я спитав:
— Елізабет, ваш батько був нирцем?