Острів Дума
Шрифт:
— Судячи з твоїх слів, гарячою штучкою вона була.
— Авжеж гарячою. Якась інша жінка зараз не була б в змозі підвестися з візка. Та не вона. Вона підважує свої сто вісімдесят фунтів і чалапає з ходунком по цьому кондиціонованому музею, виходить надвір... вона навіть була розважалася стрільбою в мішень, іноді стріляла з якогось зі старих батькових револьверів, але частіше з того гарпунного пістоля, бо в нього легша віддача. А ще, казала, їй подобається його звук. Ти ж сам бачив її з ним, тоді вона дійсно бувала схожа на Наречену Хрещеного Батька.
— Такою вона мені задалася, коли я вперше її побачив.
— Я відчув моментальну симпатію до неї, а потім і полюбив. Хулія любила називати мене mi companero [236] . Я часто поряд з міс Істлейк згадую цей вираз. Вона mi companera, mi amiga [237] . Вона допомогла мені повернути собі душу, коли я гадав, що втратив її назавжди.
— Можна сказати, посеред горя тебе спіткала радість.
236
Мій дружок (ісп.).
237
Моя подружка, моя товаришка (ісп.).
— Може si, може по. Скажу одне, дуже важко мені було б її покинути… Що з нею станеться, якщо поряд з’явиться хтось новий? Нова людина нічого не знатиме про те, яким чином вона любить, щоб їй подали каву вранці, в кінці хідника... чи як схитрити, ніби кидаєш у ставок ту довбану коробку з-під печива... а вона сама не буде в змозі цього пояснити, бо вже заглиблюється у безпам’ятство без вороття.
Він обернув до мене своє доволі безтямне й зморене обличчя.
— Я все розпишу, ось що я зроблю — весь наш розпорядок. Від ранку до ночі. А ти простежиш, щоб новий доглядач його дотримувався. Простежиш, Едгаре? Вона ж тобі теж подобається, правда ж? Тобі ж не хочеться, щоб їй стало погано. І Джек! Може, він трохи допомагатиме. Я знаю, негідно про таке просити, але...
Нова думка опанувала ним. Він підхопився на рівні і задивився на Затоку. Схудлий. Шкіра на його щелепах так натягнулася, що аж сяяла. Довге, давно це мите волосся жужмом звисало на вуха.
— Якщо я помру — а це запросто, я можу вмерти раптово, як той senor Браун, — ти наглядатимеш за нею, поки контора, що керує її фондом, не знайде нового постійного доглядача. Та тобі це не надто важко, зможеш малювати прямо тут. Освітлення тут пречудове, хіба ні? Освітлення просто фантастичне!
Він мене вже почав лякати.
— Ваєрмене...
Він крутнувся до мене, очі його палали, ліве блимало крізь явно свіжу плівку крові.
— Пообіцяй мені, Едгаре! Нам потрібен план! Якщо ми його не створимо, вони її завезуть звідси в якийсь притулок, і там вона гигне за місяць! За тиждень! Я знаю! Пообіцяй!
Я вирішив, що він таки має рацію. А ще я вирішив, що якщо не зможу притишити кипіння в цьому казані, в нього зараз, прямо переді мною почнеться припадок. Тож я пообіцяв. Відтак додав:
— Ваєрмене, ти можеш прожити набагато довше, ніж сподіваєшся.
— Авжеж. Та я все’дно все напишу. Про всяк випадок.
— 3 —
Він знову запропонував відвезти мене з Паласіо до Великої Ружі у гольф-візку. Я відповів, що із задоволенням прогуляюся, але не відмовлюся від склянки соку на прощання.
Тепер я, як і всі тутешні, отримую насолоду, коли п’ю свіжечавлений сік флоридського апельсину, але зізнаюся, саме того ранку я мав таємний задум. Він залишив мене у маленькому покої на пляжному боці заскленого центрального холу Ель Паласіо. Це був його, так би мовити, кабінет, хоча як може управлятися з паперами людина, неспроможна читати довше п’яти хвилин, — для мене лишалося загадкою. Я подумав — і це мене зворушило — що йому скоріш за все допомагала Елізабет, і серйозно допомагала, поки її власний стан не почав гіршати. Завітавши на сніданок, я заглянув до цієї кімнати і примітив відому мені сіру течку на зачиненому лептопі, яким Ваєрмен навряд чи тепер міг користуватися. Я її розкрив і витяг один з рентгенівських знімків.
— Великий чи малий бокал? — гукнув Ваєрмен з кухні, так мене наполохавши, що я ледь не впустив знімок.
— Середнього вистачить! — відгукнувся я. Запхав рентгенівську плівку у свою торбу для знахідок і закрив теку. За п’ять хвилин я вже накульгував пляжем додому.
— 4 —
Мені було неприємно щось красти в товариша — навіть один єдиний рентгенівський знімок. Не подобалося мені й замовчувати свою, як я вважав, роль у тому, що трапилося з Цукеркою Брауном. Йому я міг би розповісти. Після історії з Томом Райлі він би мені повірив. Навіть без посилання на можливі екстрасенсорні ефекти, він би мені повірив. Насправді в тому-то й полягала проблема. Ваєрмен не був дурником. Якщо я зміг пензлем і фарбами запроторити Цукерку Брауна до сарасотського окружного моргу, то, можливо, зможу також зробити одному екс-адвокату те, на що неспроможні лікарі. А якщо не зможу? Краще не роздмухувати порожніх надій... принаймні за межами моєї власної душі, де вони так невідпорно буяли.
Коли я дістався у Велику Ружу, стегно мені аж скавуліло. Я метельнув своє важке пальто у шафу, ковтнув пару пігулок оксиконтину і помітив блимання вогника на автовідповідачі.
Там було повідомлення від Наннуцці. Він висловив подяку за те, що отримав від мене звістку. Так, дійсно, сказав він, якщо решта мого доробку дорівнює тому, що вони вже бачили, галерея «Ското» з радістю і гордістю організує виставку моїх картин, до того ж перед Великоднем, після якого зимові туристи роз’їжджаються по домівках. Чи доречно буде йому і одному-двом його партнерам завітати до мене в студію і подивитися на інші, вже готові, роботи? Вони радо привезуть мені на ознайомлення проект контракту.
Новина була гарною — хвилюючою — хоча водночас здавалося це відбувається на якісь іншій планеті, з якимсь іншим Едгаром Фрімантлом. Я зберіг послання і рушив з краденим знімком вгору сходами, аж раптом укляк. Мала Ружа не те місце, і мольберт не той пристрій. Фарби і полотно також не годяться. Вони не годяться для цього діла.
Я знову зашкандибав вниз до великої вітальні. Тут на кофейному столику лежав стос альбомів «Умілець» і кілька коробок кольорових олівців, але вони також не годилися. В моїй відсутній руці народилося відчуття гудючого свербіння і я вперше повірив, що дійсно спроможний це зробити... якщо знайду правильний засіб для втілення ідеї, от так.