Острів Дума
Шрифт:
Ваєрмен помітив порух моєї руки до лоба і трохи змінив свій тон.
— Слухай, більшість твоїх знайомих, з ким вона встигла неформально зв’язатися, відповіли їй — так, вони готові приїхати, раді будуть приїхати. Твій колишній старший майстер Ейнджел Слоботнік сказав їй, що привезе тобі банку солоних огірків. Вона каже, що голос в нього звучав страшно розчулено.
— Не огірків, а маринованих яєць, — зробив я уточнення. І на якусь мить переді мною, так близько, хоч торкнися, постало широке пласке усміхнене обличчя Великого Ейнджі. Того Ангела, котрий був зажди поряд зі мною впродовж двадцяти років, аж поки інфаркт не змусив його зійти з дистанції. Ейнджела, чия відповідь на будь-яке поставлене завдання найчастіше звучала — Зробимо, бос.
— Авіаквитки ми з Пам замовили, — продовжив Ваєрмен. — Не тільки для народу з Сент-Пола й Міннеаполісу, але також і з інших місць. — Він поклав долоню на буклет. — Тут написані реальні рейси компаній Delta та Air France, і твоя дочка Мелінда дійсно на них зареєстрована. Вона знає, що відбувається. Також і Ілса. Всі тільки й чекають, коли їх офіційно запросять. Ілса хотіла тобі подзвонити, але Пам попрохала її зачекати. Вона каже, що ти сам мусиш запустити цей процес, і чим би вона перед тобою не завинила впродовж вашого з нею подружнього життя, мучачо, тут вона має рацію.
— Гаразд, — погодився я. — Готовий тебе вислухати.
— Добре. Отже, я хочу побалакати з тобою про твою лекцію.
Я застогнав.
— Якщо ти зіграєш в койку на лекції, тобі потім буде вдвічі важче змусити себе явитися на вернісаж...
Я скептично подивився на нього.
— Що, ти так не вважаєш?
— Зіграю в койку? Що це, к херам, мусить означати — зіграти в койку?
— Втекти, — пояснив він трохи ніяково. — Це британська ідіома. Вона, наприклад, зустрічається у Івлина Во в його романі 1952 року «Офіцери і джентльмени».
— Притулись своїм лицем до моєї сраки, — ось тобі свіжа, цьогорічна ідіома від Едгара Фрімантла.
Він ткнув мені під ніс середнього пальця, і з цього моменту ми знову порозумілися, мов нічого й не було.
— Типосилав Пам мої картини, правда ж? Ти послав їй електронний файл з репродукціями?
— Посилав.
— І як вона відреагувала?
— Вона була просто в захваті, мучачо.
Я сидів без слів, намагаючись уявити собі Пам у захваті. Мені це вдалося, але уявлене мною обличчя, осяяне здивуванням і радістю, належало молодшій Пам. Минули вже роки з тих пір, коли я ще міг викликати в неї почуття такого характеру.
Елізабет дрімала, але вітер задував волосся їй на щоки і вона змахувала його тим жестом, яким жінки відмахуються від комах. Я підвівся, дістав з притороченої до підлокітника її візка торби еластичну стрічку — там завжди лежав великий їх запас, різноманітних яскравих кольорів — і зав’язав їй волосся в хвостик. Згадка про те, як я робив це Мелінді й Ілсі, була солодкою і лячною.
— Дякую тобі, Едгаре. Щиро дякую, miamigo.
— То як же мені з цим впоратися? — Я затримав свої долоні в Елізабет на скронях, торкаючись її гладенького волосся, як колись торкався гладенького, вимитого шампунем волосся моїх дочок. Коли на повну потужність вмикається пам’ять, у наших рухах і жестах автоматично проявляємося ми, молодші. — То як же мені впоратися з розповіддю про ледь не надприродний процес мого малювання?
Ось воно. Промовлено. Ось вона, суть проблеми.
Та Ваєрмен залишався спокійним.
— Едгаре! — врешті вигукнув він.
— Що, Едгаре?
Цей сучий син буквально реготав.
— Якщо ти їм саме так про це розповідатимеш... вони тобі повірять.
Я відкрив рота, щоб заперечити. Згадав роботи Далі. Згадав фантастичну картину Ван Гога «Зоряна ніч». Згадав полотна Ендрю Ваєта [272] — не «Світ Кристини», а його інтер’єри, його порожні кімнати, де світло ніби натуральне і водночас дивне, ніби воно надходить одночасно з двох напрямків. І тоді мені залишилося тільки закрити рота.
272
Andrew Newell Wyeth (1917) — батько Джеймі Ваєта, художник «регіональної» школи; одна з найвідоміших його картин «Світ Кристини» (знаходиться в Модерн Арт музеї в Нью-Йорку) зображає сусідку художника — Кристину Олсон, незалежну і сильну духом жінку, котра з паралізованим ногами сама поралася на своїй фермі.
— Я не можу подарувати тобі пораду, що саме там сказати, — промовив Ваєрмен і показав буклет-запрошення. — Та я подарую тобі щось схоже на це. Макет.
— Це може знадобитись.
— Еге ж? Тоді слухай. Я його вислухав.
— 4 —
— Хелло?
Я сидів у фотелі у Флоридській кімнаті. Серце важко бухкало. Цей дзвінок був з тих — у кого їх не бувало — коли сподіваєшся, що слухавку на іншому кінці знімуть одразу, і тоді все швидше почнеться й закінчиться, і одночасно маєш надію, що там ніхто не відповість, і отже важка, а можливо й болюча, розмова відсунеться на невизначений час.
Мені випав перший варіант. Пам відповіла вже після першого гудка. Залишалося тільки сподіватися, що ця наша розмова пройде краще, ніж попередня. Точніше, кілька попередніх.
— Пам, це Едгар.
— Привіт, Едґаре, — відповіла вона насторожено. — Як ти там?
— Я... я в нормі. Добре. Я говорив з моїм другом Ваєрменом. Він показав мені запрошення, яке ви з ним удвох розробили.
Ви з ним удвох розробили. Це прозвучало недружньо. Навіть зловісно. Але як по-іншому було сказати?
— Так? — неможливо було вгадати її настрій.
Я набрав повні груди повітря й кинувся навпрошки. Господь ненавидить боягузів — до речі, так і Ваєрмен каже.
— Я подзвонив тобі, щоб подякувати. Я поводився як придурок. Ти допомогла саме в той час, коли мені це було конче потрібно.
Надовго запала тиша, я вже було подумав, що десь посеред моєї тиради вона, можливо, поклала слухавку й десь відійшла. Відтак вона промовила:
— Едді, я тебе слухаю — просто зараз відшкрібаю рештки себе від підлоги. Не пригадую, коли ти останній раз переді мною вибачався.
Хіба я вибачався? Ну... забудьмо. Либонь вона це так сприйняла.
— Вибач мене тоді й за це, — натомість промовив я.
— Я сама тобі завинила вибачення, — відповіла вона. — Тож саме час це зробити.
— Ти? За що тобі переді мною вибачатися?
— Дзвонив Том Райлі. Два дні тому. Він знову почав приймати медикаменти. Він збирається — я цитую — знову відвідувати декого, — гадаю, має на увазі психотерапевта, — він дзвонить, щоб подякувати мені за те, що я врятувала йому життя. Ти можеш таке собі уявити, щоб хтось дзвонив з такою подякою?