Острів Дума
Шрифт:
— Якщо я дозволю вам самій підкурювати, міс Істлейк, ви себе не підпалите?
— Курити!
— Це не така вже й гарна звичка, мила.
Але він віддав їй цигарку, і хай там хоч який Альцгаймер, повелася вона як професіоналка — глибоко затяглася і випустила дим крізь ніздрі. На мить вона виринула з образу капітана Блая на кормовій палубі, натомість випростала спину в своєму кріслі, прибравши пози Франкліна Делано Рузвельта, їй не вистачало тільки мундштука в зубах. Ну, й самих зубів, звичайно.
Ваєрмен знову обернувся до портрету.
— Ти ж не насправді хочеш віддати мені цю картину? Це неможливо. Це неймовірна робота.
— Насправді, — відповів я. — Заперечення не приймаються.
— Ти мусиш виставити цей портрет у галереї.
— Не знаю, чи це доречно...
— Ти ж сам казав, що коли картина закінчена, будь-який її вплив на зображений на ній об’єкт припиняється...
— Авжеж, можливо, що й так...
— Можливо — для мене достатня гарантія, і в галереї «Ското» їй буде безпечніше, ніж у цьому домі. Едгаре, картина потребує того, щоб її побачили.
— Ваєрмене, так це ти на портреті? — мені дійсно було дуже цікаво.
— Так. Ні. — Він постояв, задивившись на портрет. Відтак обернувся до мене. — Це таким я хотів бути. Можливо, таким я і був в якісь кілька кращих днів мого життя. — А потім він додав, наче через силу: — Коли недовго був ідеалістом.
Ми якийсь час просто мовчали, тільки дивилися на картину, а Елізабет собі пихкала димом, мов невеличкий пароплав. Старовинний пароплав.
Врешті Ваєрмен промовив:
— Багато є речей, Едгаре, яким я дивуюся. З тих пір як приїхав на Думу, в мене накопичилося більше питань, ніж у чотирирічного пацана. Але чому я не дивуюся, так це тому, що ти хочеш залишитися на острові. Якби я міг, я б сам залишився тут назавжди.
— Ще рівно рік тому я тільки й вмів, що креслити каляки-маляки під час занудливих бесід по телефону, — промовив я.
— Ти про це казав. Скажи мені іншу річ, мучачо. Дивлячись на цю... і згадуючи інші картини, які ти вже встиг намалювати за такий короткий час... Чи ти хотів би, щоб аварії, в якій ти втратив свою руку, не трапилося? Змінив би ти своє минуле, аби мав таку можливість?
Я подумав про те, як мені працюється у Великій Ружі під звуки радіо «Кістка», під щільне ревіння й гупання ядерного рок’н’ролу. Я загадав свої Великі Пляжні Прогулянки. Мені навіть пригадалося, як старший з Баумгартенових синів підбадьорював мене: «Вау! Красивий кидок, містере Фрімантле!», коли я грав з ними у фрізбі. Далі я згадав, як прокинувся у шпитальному ліжку, яким я був тоді дратівливим, якими розпорошеними були мої думки, як іноді я навіть не був у змозі пригадати власне ім’я. Лють свою згадав. Раптове усвідомлення того (це трапилося під час шоу Джері Спрингера [267] ), що частина мене покинула мене назавжди. Я почав плакати, і не міг зупинитися.
267
Jerry Springer — колишній музикант, політик і мер міста Цинциннаті, з 1991 р. ведучий таблоїдного ток-шоу корпорації NBC, в якому здебільшого обговорюються проблеми людей в складних життєвих ситуаціях.
— Я все повернув би назад, — прорюмсав я. — Не вагався б жодної миті.
— Еге, — сказав він. — Я просто поцікавився. — І обернувся до Елізабет взяти цигарку.
Вона тут же відсмикнула руку, мов дитина, в якої хочуть забрати іграшку.
— Курити! Курити! Курити! — Ваєрмен загасив цигарку об підошву своєї сандалі, а вже за хвилину, насичена нікотином, Елізабет знову впала в безпам’ятство, забувши про сигарети.
— Побудеш з нею, поки я віднесу картину до вітальні, добре? — спитав Ваєрмен.
— Звісно, — відповів я. — Ваєрмене, я тільки мав на увазі...
— Знаю. Руку. Біль. Дружину. То було ідіотське запитання. Вочевидь. Ну, так я віднесу картину в безпечне місце, о’кей? А коли до тебе приїде Джек, відішли його сюди, ми її гарненько упакуємо і він відвезе її до «Ското». Але я обпишу всю упаковку написами «не для продажу», перш ніж вона вирушить до Сарасоти. Раз ти вже її мені подарував, то це моя дитина. Без булди.
На півдні в джунглях птах знову загукав тривожно: «Ов-ов! Ов-ов! Ов-ов!»
Я хотів щось ще йому сказати, пояснити, але він поспішив у дім. Та далебі, дурне було запитання. Його запитання.
— 3 —
Джек Канторі відвіз до «Ското» картину «Ваєрмен дивиться на захід» вже наступного дня, і Даріо зателефонував мені одразу, щойно звільнив її з картонної упаковки. Він запевнив мене, що в житті не бачив нічого подібного, і повідомив, що планує зробити її і «Дівчину і Корабель» центральними об’єктами всієї експозиції. Вони з Джимі вважали, що ці полотна «не для продажу» підігріють інтерес до виставки загалом. Я без вагань погодився. Він спитав, чи я готовий до лекції, і я відповів, що міркую в цьому напрямку. Він сказав, що це добре, бо лекція вже викликала «незвичайне зацікавлення», хоча на неї навіть ще не розсилалися запрошення.
— До того ж ми звісно розішлемо всім, хто є в нашому мейл-списку, електронні картинки JPEG, — додав він.
— Прекрасно, — погодився я. Хоча сам почувався аж ніяк не прекрасно. Дивна апатія оволоділа мною в ті перші десять днів березня. Вона не поширювалася на мою роботу; я намалював черговий захід сонця і чергову «Дівчину і Корабель». Кожного ранку я виходив на берег, закинувши костур на плече, придивляючись до мушель або якогось цікавого дрантя, що його могло вимити з піску. Найчастіше траплялися банки від пива й содової (здебільшого відшаровані до невпізнання, як сама амнезія), іноді кондоми, дитячі пластикові іграшки, а раз навіть трусики від бікіні. І жодного тенісного м’ячика. Я пив з Ваєрменом зелений чай під смугастою парасолькою. Я умовляв Елізабет поїсти макаронів з тунцевим салатом, щедро приправленим майонезом; я підбивав її посмоктати через соломинку енергетичного «молочного» коктейлю «Гарантія». Одного дня, сидячи на хіднику поряд з її візочком, я зішліфовував містичні жовті кільця мозольних наростів на її великих старих ступнях.
Чого я зовсім не робив, так не писав якихось тез для моєї «мистецької лекції», тож коли Даріо зателефонував і повідомив, що лекцію перенесено до зали публічної бібліотеки, яка вміщає двісті чоловік, я запевняв себе, що моя млява реакція не дасть йому зрозуміти, як мені на все начхати.
Двісті чоловік — це чотири сотні очей, і всі вони дивитимуться на мене.
Крім того, я також не писав нікому ніяких запрошень, не поворухнувся, щоб на 15-16 квітня зарезервувати апартаменти в Ріц-Карлтоні, не замовив «Гольфстрім» для перенесення сюди з Міннесоти зграї моїх родичів і друзів.