Острів Дума
Шрифт:
— О, так, Едгаре, звичайно, ми можемо все зараз обговорити. — Ці слова вона промовила з явним полегшенням. І я відчув себе героєм. А водночас — пацюком.
— У вас є зараз щось під рукою, на чим записувати?
— Щоб я так жила!
— О’кей. Взагалі-то ми збирались подавати їх у хронологічному порядку...
— Але ж я не знаю їхньої хронології, я саме намагалася вас запи...
— Я її знаю, і зараз вам її продиктую, але послухайте сюди, Алісо: найперший слайд піде поза хронологічним порядком. Першою буде демонструватися робота «Троянди ростуть з мушель». Ви записуєте?
— «Троянди ростуть з мушель» — я записала.
Це лише вдруге після нашої першої зустрічі голос Аліси в розмові зі мною звучав по-справжньому радісно.
— Далі підуть етюди олівцями, — продовжував я. Ми проговорили півгодини.
— 6 —
— Qui allo? [273]
Якусь мить я мовчав. Відповідь французькою мене трохи збила з пантелику. Той факт, що на мій дзвінок відповів молодий чоловічий голос, спантеличив ще більше.
273
Алло, слухаю (фр.).
— Allo, allo? — не вгавав він. — Qui est a l’appareil? [274]
— Ммм, можливо, я набрав не той номер, — промурмотів я, почуваючись не просто придурком, а одномовним американським придурком. — Мені взагалі-то була потрібна Мелінда Фрімантл.
— D’accord, ви набрали правильний номер, — і трохи перегодом: — C’est ton papa, je crois, cherie. [275]
274
Хто на зв’язку? (фр.).
275
Все в порядку… Здається, це твій тато, мила (фр.).
Слухавку зі стуком поклали на щось тверде. В мене перед очима виникла картинка — дуже яскрава, дуже неполіткоректна, і вочевидь навіяна згадками Пам про картинки, які я колись малював для хворої дівчинки: крупний балакучий скунс в береті, мосьє Пепе Ле П’ю [276] , гонорово походжає пансіоном моєї дочки (якщо в Парижі й справді так називають крихітне однокімнатне помешкання), помахуючи своїм ароматним хвостом в білих смужках.
Нарешті підійшла Мелінда, я почув нехарактерно для неї схвильований голос: «Тату? Татуню? У тебе все гаразд?»
276
Pepe Le Pew — антропоморфний балакучий скунс в мультиплікаційному серіалі «Веселі мелодії» (1945-1962).
— Усе чудово, — запевнив я її. — Це твоя співмешканка відповідала? — Це був жарт, але по запалій тиші я зрозумів, що ненароком наступив на болючий мозоль. — Утім, це не має значення, Лінні. Я телефоную тільки, щоб...
— ... авжеж, тільки, щоб піддрочити мене. — Я не міг вгадати по голосу, дратується вона, чи сміється, зв’язок був гарним, але не аж настільки. — Так, він мій співмешканець, — підтекст цієї фразні голосно і ясно промовляв: «Ну і що ти маєш сказати проти цього?»
Я, безсумнівно, не збирався нічого проти цього мати.
— Ну, я радий, що в тебе там є друг. Він ходить в береті?
На моє велике полегшення, вона розреготалася. З Лін неможливо було передбачити, як обернеться якийсь жарт, бо почуття гумору в неї було непевним, мов погода в квітні. Вона гукнула.
— Ріку! Мій татусь... — потім щось мені не до розуміння, а далі: — …si tu portes un beret! [277]
Пролунав щирий чоловічій сміх. «Ох, Едгаре, — подумалось мені. — Навіть з протилежного берега океану ти підштовхуєш їх до олтаря, ти, папа-куку».
277
Впевнений, що ти носиш берет (фр.).
— Тату, з тобою все в порядку?
— У повному. Як твій фарингіт?
— Дякую, вже краще.
— Я щойно говорив по телефону з твоєю матір’ю. Ти ще отримаєш офіційне запрошення на виставку, яку я тут скоро відкриваю, але вона мені вже сказала, що ти точно приїдеш, і я тепер хвилююся.
— Ти хвилюєшся? Мама надіслала мені кілька фотографій і я тепер не можу дочекатися, коли побачу всі твої картини. Коли ти встиг навчитися так малювати?
Це вже стало запитанням дня.
— Та тільки тут.
— Вони напрочуд дивні. А інші також такі?
— Приїзди й сама побачиш.
— А можна, я приїду з Ріком?
— Він має паспорт?
— Так.
— Він пообіцяє не підсміюватися з твого старого?
— Він дуже шанобливо ставиться до своїх батьків.
— Тоді, сподіваючись, що квитки на рейс ще не розпродані, і ви не проти ночувати удвох в одній спальні — гадаю, це не проблема — тоді він, звичайно, може приїхати.
Вона заверещала так пронизливо, що аж вухо мені заболіло, але я не відставив слухавку. Давненько не вдавалося мені сказати чи зробити щось таке, щоб воно змусило Лінні Фрімантл так зрадіти.
— Дякую тобі, тату. Це пречудово!
— Приємно буде познайомитися з Ріком. Либонь, я стирю в нього берет. Я ж тепер художник, а не абищо.
— Я йому передам твої слова, — а далі іншим тоном: — А з Ілсою ти вже балакав?
— Поки що ні, а що?
— Коли говоритимеш, не кажи їй, що приїде Рік, о’кей? Я сама їй скажу.
— Та я й не збирався.
— Бо в неї з Карсоном... вона казала мені, що розповідала тобі про нього...
— Так, розповідала.
— Так от, я впевнена, що в неї з ним проблеми. Іллі каже, що вона «все передумує». Це точні її слова. Ріка це не дивує. Він каже, що не можна довіряти людині, котра молиться публічно. Одне я знаю, судячи з наших з нею розмов, вона дуже подорослішала, мені незвично чути такі слова від меншої сестри.
«Ти теж подорослішала, Лін», — подумалось мені. На мить я побачив її семирічною, коли вона так хворіла, що ми з Пам вже боялися, що вона помре в нас на руках, хоча ніколи не промовляли цих думок вголос. Тоді від неї залишилися лиш великі очі, бліді щічки і довге волосся. Раптом я згадав дитячу дражнилку «череп на паличці» і зненавидів себе за це. І ще більше, в самісінькій глибині серця, ненавидячи себе за те, що мені тоді було легше від того, що так важко хворіла ця моя дочка, а не інша. Я завжди намагався запевняти сам себе, що однаково сильно люблю їх обох, але це не було правдою. Можливо, деякі батьки так вміють — гадаю, Пам така, — але не я. А чи знала про це Мелінда?