Острів Дума

Кінг Стівен

Звісно, вона знала.

— Ти там бережешся? — спитав я.

— Так, тату, — я прямо побачив, як вона там пустила собі очі під лоба.

— Так і продовжуй. І благополучно приїзди сюди.

— Тату, — пауза, — я тебе люблю. Я посміхнувся.

— На скільки мішків?

— Мільйон і ще один у тебе під подушкою, — відповіла вона мені, мов грайливе дитинча. Мені полегшало. Я посидів ще якийсь час, дивлячись на Затоку за вікном, машинально витираючи собі очі, а відтак набрав, як мені здавалося, останній на сьогодні телефонний

номер.

— 7 —

Був полудень, і я не дуже вірив в те, що застану її, скоріш за все, гадав, вона десь обідає з подружками. Але вона, як і Пам, відповіла на перший же дзвінок. Її хелло прозвучало трохи насторожено, тож інтуїція мені підказала: вона очікувала почути Карсона Джонса, котрий подзвонить з черговими вибаченнями, або з наміром знову з’ясовувати стосунки. Щоб пояснити все спочатку. Я ніколи не перевіряв свою здогадку, та й не було потреби. Деякі речі просто вхоплюєш моментально такими, якими вони є.

— Егей, Отака-то-Двічинко, що ти поробляєш?

Вона умент розквітла голосом: «Тату!»

— Як твої справи, мила?

— Добре, тату, хоча не так добре, як твої — я тобі казала, які вони гарні? Я маю на увазі, вже казала це, чи як?

— Ти мені вже це казала, — відповів я, не в змозі стримати посмішки. Може, Лін і чує в її голосі дорослі інтонації, але для мене після першого ж напруженого хелло, вона перетворилася на мою малу милу Іллі, бурхливу, мов суміш коли з морозивом.

— Мама казала, що ти тягнеш кота за хвіст, але вона об’єдналася з тим твоїм тамтешнім другом, і вони тебе підштовхують. Ой, як мені це подобається! В неї навіть голос зазвучав, як колись. — Вона взяла паузу, щоб віддихатися, а коли заговорила знову, то вже не так завзято. — Ну.., може, й не зовсім так, але дуже схоже.

— Розумію, що ти маєш на увазі, серденько.

— Тату, ти такий дивовижний. Це ж реанімація стосунків з плюсом.

— І скільки ж мені коштуватимуть усі ці лестощі?

— Мільйони, — заявила вона і розреготалася.

— Так само збираєшся вловити «Колібрі» в їхньому турне? — Я намагався вкласти в це питання елементарну цікавість. Поза темою любовних стосунків моєї майже двадцятирічної дочки.

— Ні, — відповіла вона. — Здається, я передумала.

Коротка відповідь, лише чотири слова, але за ними мені привиділася інша, подорослішала Ілса, та, що в не такому вже й далекому майбутньому впевнено почуватиметься у діловому костюмі, у колготах і в черевичках на практичних підборах висотою три чверті дюйма, котра вдень зав’язуватиме собі волосся у хвостик на потилиці, а в аеропорт являтиметься, либонь, з кейсом, замість наплічника Gap. Більше вже не якась Отака-то-Дівчинка; визначення то випадає з цього образу. А пізніше й Дівчинка.

—

Зовсім, чи...

— Подивимося.

— Я не збираюся пхати носа до твоїх справ, сонечко. Просто всі татусі такі цікаві...

— ... і хочуть все знати, звичайно, хочуть, але цього разу я тобі нічим не можу допомогти. Я й сама тільки те й знаю, що все ще кохаю його — чи мені принаймні так здається — і я скучила за ним, але він мусить зробити вибір.

На цьому місці Пам запитала б: «Між тобою й дівчиною, з якою він співає?» Натомість я спитав: «Ти добре їси?»

Сміх її розкотився веселими дзвіночками.

— Відповідай на питання, Іллі.

— Як чортова свиня!

— Чому тоді ти зараз не на ланчі?

— Бо ми тут сьогодні збираємося влаштувати пікнік у парку, ось чому. Разом з повторенням білетів по антропології і грою у фрізбі. Моє завдання — принести сиру і французьких булок, і я вже запізнююся.

— О’кей. Оскільки ти не кинула їсти, не медитуєш безвилазно в своєму вігвамі.

— Їм добре, медитую помірно. — І знову в неї змінився голос, на дорослий. Ці раптові переключення туди-сюди збивали з пантелику. — Іноді я лежу без сну, а тоді згадую, як там ти. Тебе ще мучить безсоння?

— Час від часу. Зараз не так часто.

— Тату, ваше одруження з мамою було твоєю помилкою? Чи її помилкою? Чи це просто так випадково трапилося?

— Не випадково і не помилково. Двадцять чотири гарних роки, дві гарних дочки, і ми все ще спілкуємося. Це не помилка, Іллі.

— Ти б не хотів все змінити?

Мені постійно ставлять це запитання.

— Ні.

— А якби міг повернутися назад в часі... не хотів би?

Я затримався з відповіддю, проте недовго. Іноді просто нема часу на вибір найкращої відповіді. Іноді доводиться відповідати правдиво.

— Ні, золотко.

— О’кей, тату. Я так скучила за тобою.

— Я теж за тобою скучив.

— Іноді я також скучаю за старими часами. Коли все здавалося таким простим.

Вона зробила паузу. Я міг би її заповнити — хотів було — але промовчав. Іноді мовчання — найкраща відповідь.

— Тату, а люди взагалі заслуговують на повторні шанси?

Я подумав про мій власний другий шанс. Як я вижив в аварії, хоча міг загинути. І, виявилося, що після всього, я не просто існую. Я відчув порив вдячності.

— Завжди.

— Дякую тобі, тату. Я не можу дочекатися, коли тебе побачу.

— Взаїменно. Скоро ти отримаєш офіційне запрошення.

— О’кей. Мені вже дійсно треба бігти.

— Я теж тебе люблю.

Вона поклала слухавку, а я так і сидів зі своєю біля вуха, прислухаючись до тиші.

— Роби свій день, і хай день робить тебе, — промовив я врешті. У слухавці знову загуло і я вирішив, що варто зробити ще один дзвінок.