Острів Дума

Кінг Стівен

Я помовчав. Камен очікувально дивився на мене з першого ряду, подарунковий пакет похитувався в нього на череві. Я згадав той день на озері Фален — його пошарпаний кейс, алюмінієве світло холодного сонця ллється до вітальні і діагональними смугами прокреслює долівку. Я згадав, як думав про самогубство, про міріади шляхів, що ведуть до небуття. Магістральні траси і другорядні дороги, і непримітні, таємні провулки. Тиша напружувалася, але мене вона більше не лякала. І, схоже, моя аудиторія теж цим не переймалася. Мені так природно ширяти думками деінде. Я ж художник.

— Ідея

щастя — принаймні як я її розумію — довгий час не була присутньою в колі моїх думок. Я думав про те, як утримувати родину, а після того як започаткував власну компанію, я думав, як би не підвести людей, котрі на мене працюють. Також я думав, як досягти успіху, і працював у цьому напрямку, головним чином тому, що чимало хто очікував на мій провал. Потім трапилася аварія. Все змінилося. Я зрозумів, що не маю...

Я підшукував потрібне слово, намацуючи його обома руками, хоча вони бачили лиш одну. Ну, й, можливо, смикання обрубка в заколотому шпилькою рукаві.

— Я не мав ресурсів, на які міг би спертися. А коли мова зайшла про щастя... — тут я знизав плечима. — Я сказав своєму другові Камену, що колись любив малювати, але було це дуже й дуже давно. Він порадив мені почати знову, а я спитав його — навіщо, і він пояснив, що мені треба відгородитися від ночі. Я спершу не зрозумів, що він має на увазі, бо був прибитий болем, розгублений. Тепер я розумію все краще. Кажуть, що ніч спадає, але тут вона підноситься. Вона здіймається з глибини Затоки після заходу сонця. Я це бачу і дивуюся.

Я дивувався також своїй аж ніяк не очікуваній красномовності. При цім моя права рука не мала до цього стосунку. Вона залишалася просто куксою в зашпиленому рукаві.

— Будь ласка, можна погасити все світло? І те, що направлене на мене, також?

Аліса особисто управляла апаратурою, тож реакція була миттєвою. Яскрава пляма світла, посеред якої я стояв, стишилася до шепоту. Аудиторія потонула в темряві.

Я промовив:

— Подолавши місток між моїми двома життями, я з’ясував, що іноді краса зростає, попри все. Авжеж, це неоригінальна думка? Насправді вона банальна... щось на кшталт заходу сонця у Флориді. Тим не менш — це правда, а правда заслуговує на те, щоб бути промовленою... якщо ви спроможні висловити її новим способом. Я спробував висловити її картинами. Алісо, можна показати перший слайд?

Вони розквітли справа від мене, на великому екрані дев’ять футів завширшки і сім футів заввишки, тріо гігантських троянд, що виросли на ґрунті з темно-рожевих мушель. Темних, бо вони лежали під будинком, у його притінку. Аудиторія затамувала подих, а потім разом видихнула, мов пронісся короткий, але потужний порив вітру. Почувши це, я зрозумів, що не тільки Ваєрмен і хлопці зі «Ското» щось бачать. Інші також побачили. Вони віддихнули, як люди, раптом приголомшені чимось абсолютно неочікуваним.

Відтак вони почала аплодувати. Аплодисменти тривали не менше хвилини. Я стояв, тримаючись за лівий бортик трибуни, слухав і дивувався.

Решта презентації зайняла близько чверті години, але я мало що запам’ятав. Я керував слайд-шоу, мов уві сні. Мені ввижалося, що я ось-ось прокинуся в своєму шпитальному ліжку, розжарений, пронизаний болем, благаючий про дозу морфіну.

— 12 —

У тому ж затуманеному

стані я відбув післялекційну презентацію в «Ското». Тільки-но я допив перший бокал шампанського (трохи більший за наперсток, але не набагато), як мені в руку тицьнули черговий. Зі мною чокалися незнайомі мені люди. Лунали вигуки «Слухайте, слухайте!», а раз — навіть «Маестро!» Я шукав очима моїх нових друзів, і ніде їх не бачив.

Щоправда, часу на пошуки не було багато. Вітання здавалися безкінечними, люди виславляли і мою промову, і слайди. На щастя, мені не довелося вислуховувати аналітичних звітів щодо моєї техніки, бо самі картини (а також чимало етюдів кольоровими олівцями) залишалися замкнутими в двох коморах у глибині галереї. А ще я збагнув секрет того, як однорукій людині уникнути небезпеки бути розчавленим на власній презентації — у цілій клішні треба завжди тримати м’ясний рулет з креветками.

Підійшла Мері Айр із запитанням, чи готовий я давати їй інтерв’ю.

— Звичайно. Хоча не уявляю, що я можу сказати вам нового, мені здається, я про все розповів у сьогоднішній лекції.

— О, нам буде про що побалакати, — заспокоїла вона мене і, клянуся, тицяючи порожній бокал комусь з пробігаючих повз нас офіціантів, пустила мені бісики очима з-під своїх «котячих» окулярів в стилі п’ятдесятих.

— Післязавтра. A bientot, monsier. [285]

— Домовились, — погодився я, ледь утримавшись від зауваження, що якщо вона збирається розмовляти зі мною французькою, то хай зачекає, поки я начеплю собі на голову берет Мане. Від мене вона пурхнула до Даріо, цьомкнула його і розчинилася в духмяній березневій ночі.

285

До скорого, мсьє (фр.).

Підчепивши по дорозі пару бокалів шампанського, до мене підійшов Джек. А з ним і моя домовпорядниця Хуаніта, одягнена в крихітну рожеву сукню вона виглядала стрункою і шикарною. Вона взяла собі м’ясний рулет з креветками, а від шампанського відмовилася. Натомість він простягнув бокал мені, я дожував свою закуску і взяв бокал. Відтак ми цокнулися.

— Вітаю, бос — ви вразили аудиторію.

— Дякую, Джеку. Критичне зауваження сприйнято. — Я проковтнув шампанське (бокалу вистачало якраз на ковток) і обернувся до Хуаніти. — Ви виглядаєте абсолютно чудово.

— Gracias, містере Едгаре, — подякувала вона і роззирнулась навкруги. — Тут гарні картини, але ваші красивіші.

— Дякую щиро.

Джек вручив Хуаніті ще порцію креветок і спитав:

— Ви дозволите нам на пару секунд?

Ми відійшли з ним до яскравої скульптури Герстайна [286] .

— Містер Камен попросив Ваєрмена залишитися з ним у бібліотеці після того, як всі звідти підуть.

— Навіщо? — я був заінтригований. — Чому?

286

David Gerstein (1944) — ізраїльський скульптор і живописець.